СОКОЛАЦ, АБО ТРАКТАТ ПРО ДЕГРАДАЦІЮ РОДУ ЛЮДСЬКОГО. Вузьколобість, афективне сприйняття світу, поверховість, жорстокість, зарозумілість, безжальність, різанина, ґвалтування, вигнання — усе це втілюють аж забагато людей на нашій планеті. Соколац — мініатюрна модель планети. Хто шукає, знайде тут усе, навіть геть залишкові вияви людського.
СОКОЛАЦ І САРАЄВО — АНТИПОДИ. Занепад сучасної людини виявляється в щораз агресивнішій зневазі до страждання. Однак тутешня цивілізація виросла зі страждання. Страждання вмонтовано в підмурівок усіх культур, що нам передували. А нині час, проведений у стражданні, вважають утраченим. Оце дарма. На заміну класичним стражданням прийшли медичні сурогати. Та немає пізнання ліпшого, ніж те, що його спокутувано людським стражданням. Страждання — незамінний, ні з чим не співмірний спосіб пізнання. Тисяча сараєвських днів у когнітивному сенсі мають невимовну цінність. У сенсі практичному — жодної. Сараєво платило за своє пізнання стражданнями та спокусами своїх жителів. Невідповідність між Сараєвом і Соколацом у тому, що Соколац виробляє страждання, які Сараєво споживає. Звідси й усі відмінності між ними. У категоріях теперішньої війни Соколац є синонімом зла, Сараєво є синонімом добра, хай скільки в Сараєві поганих людей і потворних явищ, хай скільки прикладів людяності в Соколаці. Тут і приховано відповідь на запитання, чому Сараєво було приречене на поразку. Зло завжди сильніше за Добро, от і вся історія.
УМИРАННЯ, АБО ПРО ДИВНІ ВЛАСТИВОСТІ ЛЮДСЬКОЇ ДУШІ. Щодня бачити смерть довкола себе означає звикнути до її присутності. Корисною буде та звичка, з якої людина зможе почерпнути найбільше добрих уроків, — так написано в одному кодексі. Завдання добрих уроків, як написано в іншому, — поширювати любов. Смерть неможливо полюбити, звикнути до неї означає інше — припинити її боятися.
Є лиш одна річ, страшніша за смерть. Умирання. Бачити мертву людину не страшно. Тужно, моторошно і страшно дивитися на людину, яка помирає. А Сараєво не мертве. Сараєво помирає. Цей факт уміщує всю красу божественного саду на останньому подиху. Сараєво ввійшло в передостанню фазу.
Умирання триватиме. Триватиме, доки з нього не зникне краса. Залишаться тільки нудотні спазми й нагадування, що стражданнями закінчує кожне місто, яке не сприймає застережних знаків серйозно, яке в ілюзії вбачає свою справжню долю.
МІСТО НЕБЕЗПЕЧНОГО ЖИТТЯ. Отже, умирання гірше за смерть. Але є й важчі речі. Коли людина бачить, як усі довкола розбігаються по безпечних кутках, і тільки вона залишається зі своєю бідою. Це гірше й за вмирання — безнадійно залишатися там, звідки всі тікають. Депресивне враження справляє навіть напівпорожній кемпінг у серпні, десь на Корчулі[10], що вже казати про Сараєво в грудні 1992-го.
У фільмі «Рік небезпечного життя» Мел Ґібсон прощається з другом-індонезійцем. Іде. Приятель каже йому: «Коли сидітимеш на терасі якогось паризького бістро, замов там каву і згадай про мене». Та сцена — наш кошмар увіч. Люди роз’їжджаються. У кожного друга інвестовано десять років кривавої праці. Найгірше — зайти в порожнє кафе, до вчора ще повне людей і диму. Найгірше — це місто, де на вулиці пустка, зате в аеропорті тлум. А те, що ми й далі безтурботні, вичерпно підтверджує, що насправді ми цілком свідомі власної безвиході. Спокій — ментальний відповідник відсутності вибору.
УТЕЧА У СВОБОДУ. Ми живемо в режимі психологічних коротких замикань. Це рятує від божевілля. Оскільки божевілля підступає до нас уже давно, ми мусили весь свій інтелектуальний капітал інвестувати в короткі замикання. Тільки це може нас витягнути. Ось приклад одного, що справді дає полегкість. Отже, що таке Сараєво? Ніщо, пуста абстракція, темна пляма на біографії нашої планети. Цілий світ живе нормально, п’є собі свою каву. А тут час зупинився. Наше коротке замикання полягатиме в тому, що ми поміняємося ролями зі світом. Якщо спитаєте нашої думки, цілий світ божевільний, і тільки Сараєво нормальне. Тут — єдина реальність, усе решта — лише імітація життя. Там люди розпещені. Там, за сімома горами та сімома ярами, люди п’ють воду зі склянки, яку несли від крана до вуст; ми сьорбаємо просто з каністри, яку тягнули три кілометри. Що ближче до природи у цих двох ситуаціях?
10
Корчула — острів у Адріатичному морі, у регіоні Південна Далмація, популярний хорватський курорт