Мораль історії цього брата не менш конкретна: незалежно від географічної широти, хай куди поїдеш, тебе супроводжують три речі: твоя тінь, твоя доля й ілюзія як така.
АЛЕ НЕ ВСЕ ТАК ПОХМУРО, ЯКЩО ЛЮДИНА ВИНАХІДЛИВА. Повернімося ненадовго до першого брата. Кількома штрихами: адвокат, гедоніст, естет, візіонер. Дитя так званого змішаного шлюбу. Якщо людина принципова, якщо, іншими словами, дурна, то це її вада. Та якщо раптом не принципова, іншими словами, якщо розумна, це її перевага. Треба тільки добре зважити, що важливіше в житті: озиратися на норми й моральні приписи, як думають дурні, чи якомога краще й комфортніше прожити свій вік, зневаживши всі приписи й норми, як уважають розумні. Цей брат був із ордену розумних. Коли його місто охопили жорстокі вуличні бої між бошняками та хорватами, між учорашніми природними союзниками, його найбільшою дилемою був не вибір сторони конфлікту, бо це дилема дурних, а такий вибір, що не завдав би йому шкоди.
Бути розумним у такій ситуації означало от що: на вхідних дверях почепити табличку з батьковими ім’ям і прізвищем. З іншого боку таблички, на звороті — материні ім’я та прізвище. У коридорі на стіні, якраз навпроти входу, почепити великий портрет Алії Ізетбеговича[11] в рамці. На його звороті — портрет Франьо Туджмана[12].
І безтурботно чекати подальшого розвитку подій.
Квартира, треба сказати, була на самісінькій лінії розмежування. Ні тут, ні там. Одного дня вулицю патрулювали бошняки, іншого — хорвати. Перші, щоправда, не забирали в табори, але для розумної людини це не було досить вагомим приводом обрати їхній бік. Розумник саме тим і відрізняється від дурня, що не дозволяє серцю приймати рішення, натомість завжди й у всьому шукає зиску. Як постукали йому в двері — усе готово: побачивши прізвище, а особливо портрет на стіні, вони забралися геть із вибаченнями.
Але потім — потужний контрудар других. Що тепер? Нічого, тільки перевернути табличку на дверях і портрет на стіні. Побачивши їх, нові володарі вулиці шанобливо відступають. «Це наш», — чути їхні голоси, поки спускаються сходами.
Він, не просто задоволений, аж щасливий, сідає на підлогу, запалює цигарку й намагається подумки відтворити давню пісню Адольфа Топича: «Для якого життя я мав народитися, до якого Страшного суду дожити, і якому Богу мав я молитися, перед чий вівтар коліна схилити ме-е-ені-і-і-і-і?..»
АЛЕ ТОЙ, ХТО БАВИТЬСЯ З ІЛЮЗІЄЮ, ПО ЖИВОМУ ВУГІЛЛЮ ХОДИТЬ. Коли людина не може визначитися, на чий бік стати, випадок та ілюзія самі пропонують їй вибір. Наш герой дуже скоро схилиться, причому не перед вівтарем, а одразу ницьма. Іноді краще бути щасливцем, аніж розумником; тільки удача може врятувати нас від дурниць, які продукує наш розум.
Так тривало тижнями й тижнями, аж доки одного дня патруль прийшов раніше, ніж зазвичай. На стіні був портрет правильного президента, але табличка на дверях залишилася не та. Таких помилок не пробачають. Їх було п’ятеро, вони заходилися бити його прикладами. Перевага розумника над дурнем у тому, що, навіть коли удача від нього відвертається, він знає, що робити. Майже непритомніючи під ударами, він зумів доповзти до балкона, стрибнути з другого поверху й побігти прямісінько на лівий берег, до своїх. Та цього разу — по-справжньому й винятково своїх. Коли після тривалої гонитви він сховався за будинком, який був точно, надійно його, тобто їхній, сперся на гарячий герцеговинський камінь, такий гарячий, як буває лише в липні, якщо йдеться про час, і лише в Мостарі, якщо йдеться про простір, то, радше просто задоволений, аніж щасливий, пригадав мудрі слова старшого брата. Поки ще працював телефонний зв’язок, Браца озвався з Норвегії та сказав, щоб менший не бавився своїм життям, бо той, хто сидить на двох стільцях, зрештою лишається без жодного. Це могло би бути прекрасним напучуванням, доброю порадою, як сказали б ті, на чиїй землі він був тепер, хорошим повчанням, як сказали б ті, на чиїй території, не усвідомлюючи цього, він перебував донедавна. Але цієї миті він не потребував ані порад, ані повчань, йому потрібні були тільки свобода, мир, його адвокатська контора й дівчата, яких він приведе до себе в кабінет, і їхній удаваний спротив, коли накинеться на них, і та чудова мить, той переломний момент, коли вдаване поступається місцем пристрасті, і ці літа в Мостарі, і ночі посеред цих літ, і кафе «Лабіринт» у ці ночі, і тераса в цьому кафе, і вигляд із тераси, і той дивовижний міст, що домінує над краєвидом. Тільки й усього.
ПРО ЧУДЕСНІ Й БЛАГОТВОРНІ ВЛАСТИВОСТІ МОСТУ. Нині майже забуто одну прекрасну книгу, що зібрала всі наявні знання про Мостар. З її сторінок минуле шле читачам безжальну звістку про минущість світу, в якому вічна тільки вода фонтана. «Наче справжня веселка, піднісся цей міст. Чи є ще в цьому світі подібний, мій Боже?» Так уславлював Хайрудинову споруду Евлія Челебі десь у середині XVII століття. «І нехай відомо буде, що я, нужденний і мізерний раб Божий, Евлія, досі бачив і обійшов шістнадцять царств, але такого високого мосту ще не бачив. Він перекинутий з одного стрімчака на інший і здіймається в небо». Челебі також записав, що в Мосгар приїздили численні візири імперії, монархи й церковні сановники, щоб насолодитися красою та довершеністю мосту.
11
Алія Ізетбегович (1925–2003) — перший президент Республіки Боснія і Герцеговина в 1990–1996 роках.