Якось на початку війни так засяяло сонце, так запахла земля, так вабила весна, що діти знехтували небезпекою та перейшли бавитися з під’їзду в парк. То був ризикований крок, адже місто просто кишіло снайперами. Сербська демократична партія перед війною роздала своїм членам зброю, і тепер вони щедро віддячували за таку довіру. Ніколи неможливо було вгадати, з котрого вікна в кого стрілятимуть. Тому дехто з ошалілих батьків погнав дітей із подвір’я, репетуючи, аби поквапились, — якщо затримаються в парку, снайпер може їх застрелити. Одна мила дівчинка, така мила, якими бувають дівчатка лише в Сараєві, повернулася до чоловіка й сказала: «Не застрелить, дядечку, тато спить зараз».
Легенда каже, що так оборонці міста полонили першого снайпера.
ВИЖИВАННЯ. Повернення в будинок не менш захопливе, ніж вихід із нього. Повернутися живим не означає зменшувати швидкість, наближаючись до дому, остаточно сповільнитися посеред подвір’я та неквапом ввійти в під’їзд. Де там! Єдиний правильний спосіб — увесь цей відрізок пробігти щодуху та влетіти в під’їзд на повній швидкості.
І це не кінець. Загроза зовнішньої агресії на сьогодні минула, проте внутрішній ворог ніколи не спить. Спітнілий бігун із прозорим пакетом, звідки прозирає хліб, «Вечірня газета», пачка цигарок і «Санітар WC», спершу дивується, що під’їзд порожній. А тоді, щойно встигне подумати, що нарешті хоч раз потрапить у свою квартиру непоміченим, із підвалу висовуються троє голів і в один голос запитують: «Що ти купив?»
Виживання — така сама дисципліна, як і решта, її легко засвоїти, але важко терпіти. На аварійних сходах розставлено пічки, а воду набирають зі сміттєпроводу. Потрібна багата уява, щоб уявити посеред 1992 року таку картину: на сходах у багатоповерхівці зустрічаються двоє сусідів — один спускається по воду, другий піднімається з оберемком дров. Гротескність цієї сцени полягає не в її просторовій дисгармонії, хоча така зустріч і несумісна з багатоповерхівкою, але в часовій дезадаптації: XX століття добігає кінця, і в цьому будинку дуже мало квартир без комп’ютера. Коли буржуйка й IBM PC стають елементами одного інтер’єру, люди розгублюються. І, збентежені, ставлять хибне запитання: «Навіщо тут пічка?» Правильним було би запитання: «Навіщо тут комп’ютер?»
ЧИТАЙ З АСФАЛЬТУ, ТАМ УСЕ НАПИСАНО. А одного дня міст уже й вийшов з ужитку. Ще з квітня 1992 року його вважали чорною дірою міста. Він суверенно панував над усіма щоденними списками вбитих сараєвців. Постійно був під прицілом, і тільки найсміливіші наважувалися його перебігти. Аж до дня, коли посеред мосту з’явилася калюжа крові. Від калюжі тягнувся червоний слід, тридцять метрів завдовжки. На асфальті все написано: спершу снайпер із Храсного пагорба поцілив когось нетерплячого й необачного, а потім хтось, хоробрий і сильний, тягнув поціленого аж до контейнера. Контейнер слугує візуальним захистом від снайпера. Тільки візуальним, бо може захистити від снайперського погляду, але не від кулі, що завиграшки пробиває тонкий метал. Тому серби часто стріляють у контейнер; чимала ймовірність, що в такий спосіб когось можуть убити.
Опівдні всі вже знали, ким був убитий і скільки дітей по ньому залишилося. Хтось необережно назвав їх нещасними. Зайве визначення. Усі ми нещасні, тільки ступінь цього нещастя різниться. Коли настане перемир’я і міст буде безпечною зоною — умовно безпечною, бо в Сараєві такий абсолют неможливий, — люди уникатимуть його щонайменше ще десять днів, доки звикнуть до думки, що знову можуть пройти мостом і не мусять бігти.
СОЦІАЛЬНЕ ЖИТТЯ. У час війни основною коміркою нашого суспільства стає не місцева спільнота, а під’їзд. Карти, шахи, гітара, часом танці та нескінченні дискусії про жінок і військове втручання. Новий феномен: любові в під’їзді. До війни годі було уявити, що пару утворять двоє людей з одного парадного. Від початку 1992-го людей приречено на такі шлюби, бо під’їзд став єдиним майданчиком соціального життя. Важко зауважити, в який момент жінка, що на неї впродовж десяти років ніхто не дивився власне як на жінку, сприймаючи лише як сусідку, стає центром мікрокосмосу. Ще важче пояснити, чому так відбувається. А найважче прийняти відповідь: це тому, що на її обличчі видно печать смерті. Передчуття смерті робить лице привабливішим. Кохання в парадному були минущим явищем, виникли з початком переховування в під’їздах і згасли, коли стало зрозуміло: військового втручання не буде. Але поклик любові сильний і залишає на людях сліди. Тоді вони починають лишати сліди на стінах. Одного ранку в підвалі з’явилося графіті: «КОЖНІЙ ОХОЧІЙ ВИЛИЗУЮ ПІЛОТКУ, ЯК У ПОРНОФІЛЬМІ».