Ліворуч, у глибині вулички з похиленою серед тротуатру вербою — готель «Мир», огороджений колючим дротом. Напевно, правду розповідають, що в цей готель, який нависає над Стіною своїми дев’ятьма поверхами, не поселяють нікого, крім співробітників органів, переважно приїжджих з Києва, і що вони, ці співробітники, ведуть з готелю спостереження й прослуховування Західного сектора. А он попереду вже й викрут Стіни, попід ним постаті в плащах кольору хакі. Вони бачать ваше авто й відступають під саму Стіну, на крок назад, кивають Самчукові, який пригальмовує і, ледь відчинивши дверцята, про щось перемовляється з одним плащем. У цей час Микола Іванович відкручує праве віконечко й викидає за нього недопалка, якого вже давно досмоктав, загасив делікатним плювком, але тримав у долоні, бо у «Волзі» немає попільнички. Ти свого бичка просто непомітно притоптав на ґумовому килимку під ногами. Некультурно, але ж твоєї вини у відсутності попільнички немає ніякої. Цікаво, чи вчинив би ти так само там, у себе, по той бік Стіни? Чи це вже тутешня атмосфера так на тебе вплинула?.. Шлойма подумав, що не може відповісти на це питання з певністю. Самчук зачинив дверцята, підгазував і, повільно вивертаючи ліворуч, під’їхав уздовж Стіни до сходів перед розчиненими навстіж, на обидві свої половини, дверима Дому політичної роботи. Тут ти вже був сьогодні, десь в обідню пору. Коло замкнулося.
Хоча до вечора було іще далеко, хол Дому політичної роботи вже світився зсередини всіма своїми лампами й ліхтарями. Парти, за якими сьогодні вдень сиділи письменники, зараз були в три поверхи складені одна на одну під глухою стіною, а вільний простір заповнювала публіка. Одягнуті в однакові костюми-двійки, контролери в дверях перевіряли наявність запрошень. Шлойму і його почет вони пропустили безперешкодно, багатозначно перезирнувшись. Із глибини холу їм назустріч з’явився Трохим Зубчук, відповідальний секретар і голова Ровенського відділення Спілки письменників СРУ. Зі щирою силуваною усмішкою він жестом, не ручкаючись, запросив Шлойму йти за ним. («Немов заразного…» — промайнула думка в голові). Самчук і Микола Іванович одразу ж відстали, немов розчинились у юрбі. Та їхні погляди на своїй потилиці Шлойма відчував безперестанку впродовж усього вечора.
Зубчук, все ще всміхаючись, провів письменника Ецірвана не дуже довгим бічним коридором до «Актової зали» («Цікаво, що ж це за „акти“ тут відбуваються?» — промайнула думка в голові.) Високе й просторе приміщення, досить-таки слабенько освітлене люмінесцентними лампами, було майже ущерть заповнене трудящими. Про те, що це таки й справді трудящі, свідчили орденські колодочки на лівій стороні грудей у багатьох з них, а також сам стан їхнього одягу — злежаного в шафах і скринях, а сьогодні просто вийнятого й розправленого, через що складки в місцях згинів чітко виділялись на брюках і піджаках. Деякі з цих костюмів, імовірно, перед одяганням відвисали певний час на спинках стільців і бильцях ліжок, від чого складки в місцях згинів дещо розпросталися. Втім, у піджаки й брюки були вбрані лише чоловіки, а поодинокі жінки, яких було загалом не більше 1/10 від списочного складу присутніх, були одягнуті трохи охайніше і яскравіше — а кожна четверта з них замість ділового костюма (спідниця, жакет і біла блузка, оздоблена угорі мереживним комірцем-жабо) навіть мала на собі ошатне плаття синього, зеленого або й червоного кольору. ПИТАННЯ ПЕРШЕ: скільки всього жінок у залі було в платтях, якщо відомо, що загальна кількість учасників відкритого засідання обкому становила 640 чоловік, а одна з жінок, доярка-ланкова з села Старе Село Рокитнівського району Кибукевич Уляна Йосипівна, мала на собі чорно-коричневого плюшевого піджачка й тернову хустку? (Задачу можна розв’язати трьома різними способами.) ПИТАННЯ ДРУГЕ: скільки чоловіків було вбрано в піджаки, якщо лише один присутній чоловік (окрім Шлойми, котрий, як відомо, був одягнений у джинсівку) мав на собі яскравого синього светра з контрастними малиновими рукавами?
— Що це за збори? — Шлойма якомога серйозніше подивився на Зубчука.
— А вам що, досі не сказали? Зараз має відбутись розгорнуте обговорення вашого роману.
Роману? Роман «Стіна» Шлойма написав на початку минулого року, втомившися від драматургії, і львівське видавництво «Касталія» невдовзі випустило його пробним накладом одна тисяча примірників. Але серед читацького загалу ЗУР (що насправді значить — Львова й передмість) книга особливого успіху не мала, хоча й здобулась на кілька прихильних рецензій. А в нечисленних книгарнях Західного Рівного і взагалі було продано примірників п’ятнадцять-двадцять, так що на першому пробному тиражі вся справа й закінчилася. А тут раптом на тобі — розгорнуте обговорення.
— Це що ж — учасники цього обговорення прочитали мій роман? — Шлойма не йняв віри, такого бути не могло.
Зубчук дипломатично витримав чималу сторожку паузу і зважено-зважено протягнув:
— Ну-у, може, й не всі… Але дехто, я гадаю, певна частина, таки прочитали. Принаймні, прочитали всі, кому це положено… в чиї це входить обов’язки…
Було помітно, що тема, заторкнута Шлоймою, чомусь була для нього болісною і відверто неприємною. Тому Ецірван вирішив, що довідався вже достатньо, і всі інші запитання вирішив тримати при собі до зручнішої нагоди, якої, втім, йому так і не трапилося.
Пройшовши попід обшитою фанерою стіною через увесь зал до першого ряду й першого-другого крісел у ньому, Зубчук зі Шлоймою зупинилися. «Перший ряд, перше місце…» — Шлойма подумки всміхнувся, саме на цьому місці він полюбляв сидіти у Вільному театрі міста Рівного під час репетицій, які проводив Маульвюрф. Шлойма не належав до надміру прискіпливих авторів, та все ж декілька прогонів відвідав, просто з цікавості — чи ж режисер так само бачить події у тексті його п’єси, як бачить їх він, автор. Звісно ж, режисер бачив усе цілком інакше, він вискакував на сцену, миттєво перевтілюючись, показував акторам, кого вони насправді повинні в даний час зображати, сердився, сварився, реготався, обзивав акторів і кілька разів навіть доволі гостро (хоча й по-німецьки) відгукнувся про автора п’єси, над якою працював.
Шлойма повернувся обличчям до зали й подивився углиб. І йому водномить стало все зрозумілим. Залу заповняли не тільки трудящі. Он, ряді в четвертому-п’ятому, зовсім недалечко сидів таксист у тенісці й з підбитим оком. Одразу за ним, притуливши до себе старенького сірого пуделя, позирав у бік сцени з-під брів пенсіонер, який гуляв сьогодні парком. Трійка «роботяг» у засмальцьованих піджаках про щось голосно перемовлялася просто в середині зали, десь на рівні дванадцятого ряду. Сестра Уляна з Миколою й Ільком, якого навіть не перевдягла з коричневого шкільного костюмчика, саме пробиралась до своїх місць, проминаючи у вузькому дев’ятому ряді пенсіонера І. Б. Бляшаного, котрий зухвало прийшов на таке урочисте зібрання з плеєром (передбачливо знявши навушники при проходженні контролю в дверях) і зараз повільно похитував головою в такт лише йому чутної музики. За кілька крісел від нього Петро Степанидович Добромолець щось шукав по кишенях свого піджака, напевно, окуляри. Проходячи повз сина знаної письменниці, Уляна, озирнувшись, зустрілася очима з Шлоймою і швидко примружила одне око — майже що підморгнула. Десь мусила бути й мати, і Обля з дочкою, і митник, який зміняв сто марок по вигідному курсу, і — хто іще ввійшов у ці 640 осіб, які могли сісти в «Актовій залі», а ще чоловік 25–26 могли, нікому не заважаючи, стояти біля дверей у проходах, що вони й робили.
Над сценою, прямо у залу світився величезний транспарант з електричних лампочок: «Позор і ганьба відступнику Ецірвану!» Кілька лампочок не горіло, зокрема слово «позор» виглядало, як «позог», а «ганьба», як «іаньба».
У глибині сцени, просто над столом президії опускався зі стелі якийсь незрозумілий пристрій — дві великі металеві півкулі, до яких звисали й підіймалися металеві, ґумові й пластикові кабелі та трубки.