Я рисував її карикатури, Альбі вони подобались. Я навіть дві намалював — на одній Чорнушка та Лузито тягнуть Ля Беату за шлейф сукні, а вона шкіриться, мов розлючена капуцинка, на другій вона відганяє розп’яттям Альбу, яка намагається пофарбувати їй губи. «Ходи, ходи, — сміялася вона, — помалюємо отой твій скелетик, щоб він подобався іншим трупакам, як дійде до діла!»
А я? А що ж я? Я був доповненням, був придворним, був її любим Глухарем, так само, як Лузито був Синочком, Ля Беата — Смертонькою, дон Базиліо — Затинакою, Марія де ля Люз — Чорнушкою. Ми були її збираниною покидьків, відходів, калік. Вона мала черепаху без однієї ноги й мавпочку без хвоста. «Мій дідусь, який мене виховував, — написала вона мені колись, — дванадцятий князь Альба, мав клишоногого карлика Беніто, що завжди ходив перед ним із приколотими до кволих, кривих грудей усіма орденами свого пана. Це раз і назавжди навчило мене нехтувати багатством і почестями». А яку вона при цьому енергійну крапку поставила! Така крапка є сама собою витвором. Нічого дивного, що вона саме нам відписала усе своє майно — чверть Іспанії. Ну, може, і не чверть. І, може, не все, але чимало. Вона була останньою герцогинею Альба — чоловік прийняв її прізвище, щоб не занепав рід, але сам помер і дитину не змайстрував. Не надто працьовитий, так би мовити. Все пішло на якихось там Стюартів, ніхто з цього фільварку чудес не дістав ані гроша, крім мене — але я не для себе просив. Я попросив для Хав’єра, який тоді був іще найкращим видовищем у Мадриді.
Що старішим він був, то більше любив розповідати про колишні подвиги. Він лихословив так, що аж у куточках рота з’являлася біла піна. І з якими подробицями! Після стількох років він не пам’ятав навіть половини своїх картин, але декламував ім’я кожної дівчини, яку здибав тут чи там, точно відтворював найбільш паскудні анекдоти, мабуть, про кожне тіло, з яким він коли-небудь мав, так би мовити, контакт. Але ніколи не сказав прямо, що герцогиня допустила його до себе ближче, ніж це дозволяло її походження й незліченні титули — герцогині, маркізи, графині та баронеси, які впадали в неї з усіх гілок генеалогічного древа, як поєднані в одну течію притоки річки. А також, уживаючи його мову, він жодного разу не сказав, чи вона йому дала.
Я знаю, що в палаці Альба висів і далі, вочевидь, висить її офіційний портрет у білій сукні, з червоними бантом і поясом — але мало хто знає, що в домі її батька всі ці роки висів інший портрет, що відповідає цьому, як форма відповідає литву — чорний. Довгий випрямлений палець показує на пісок, де щось написано, а потім напис замальовано. Якщо поглянути на світло, то тут і там видно приховані під замальованим контури літер: solo Goya[6].
Він був глухий і самотній. Самотній, бо глухий. Вона ж любила все знедолене, недосконале, хворе: божевільних і невдах, потвор і калік. Чи могла вона не долучити глухого художника до своєї колекції живих курйозів? А він, що відзначав галочкою в записнику, отриманому від мамусі, наступні прізвища можновладців Іспанії, — чи міг він не закохатись у герцогиню, всі титули якої годі вмістити на одному аркуші паперу?
Мені вісімдесят років, і кожен рік мене все менше поєднує з моїм життям, бо я щоразу менше його пам’ятаю — думаю, що коли вмиратиму, зостанеться лише одна тоненька ниточка, яку легко порвати найменшим рухом. Я не пам’ятаю стількох речей! Облич моїх батьків. Облич моїх дітей — правду кажучи, я навіть Хав’єрове обличчя ледь пам’ятаю і коли хочу його собі пригадати, то дивлюся на рисунок, який набазграв перед самим від’їздом із Мадрида. Але це обличчя дорослого, оклецькувата мордяка, а не оте солодке личко, яке ховалося у складках Пепиної спідниці.