Баби, йому треба було баби, щоб він сам на бабу не перетворився; а він до курвів не ходив, до дівчат свого стану не залицявся, на тих, хто вищі за станом, не зиркав; я не бачив, щоб у нього й очі загорілися. Бодай раз. Ні. На жодну. Ні на що, зрештою — немовби мав усередині себе якогось страшного паразита, який висмоктує всю радість життя, всі чоловічі сили. Я навіть думав, що його в школі якийсь збоченець схопив, може, вкоськав і перетворив на бабу? Або хлопець його віку? Щось, що траплялося іноді між ровесниками в якомусь темному закамарку, а потім росло, як чиряк, і розливалося трупною отрутою на все їхнє життя. Я чув про такі випадки, про міцних, сповнених сил чоловіків, які замолоду отруєні таким паскудством у шкільному класі, все життя віддавалися почуттям до якогось хлопчиська. Як ті гусенятка, що сприймають за гуску перше живе створіння, яке побачать, щойно вилупившись із яйця; такі можуть пов’язати справжню радість від облапування тільки з отим першим, з яким вони під столом обмацували одне одному пісюни, а тоді лягали в підвалі, викравши ключ, на якийсь запліснявілий мішок і парувались, як тварини; о, я чув такі історії про чоловіків, які мали потім жінок — і шльондр, і дружин, і які робили дітей і були шанованими мужами, що зразково виконували обов’язок подружнього злягання, та все ж регулярно, нестримані, їхали до своїх зіпсутих друзів, якщо можна назвати «друзями» паскудників, що штовхають цнотливого у гріх, і довгі роки вдавалися до найогидніших речей, не маючи сили звільнитися від цього баласту, бо проникла в їхнє тіло отрута наказала їм думати, що вони кохають не свою дружину й усіх жінок, які пройшли через їхнє ліжко, а якогось хлопця, що сидить у темному кутку під підвішеною до стіни каструлею і пристрасно смикає свого пісюна, — навіть якщо з роками хлопець перетворився на чоловіка із зарослою волоссям спиною і табакою, як у мула.
Чи було воно так? Хто там знає, я не гончак, у дупу йому не зазирав, а в голову й поготів, бо як це зробиш? Що в його голові було, те й було, не моя справа — але наближалася двадцятка, і коли я отак дивився, як малий занепадає, то серце моє краялося від жалю. Пепа писала мені, лежачи на своїй половині ліжка: «Заспокойся, не шукай у кота п’ятої ноги, такий він уже є, такий народився. Він завжди був тихою дитиною і тихим залишиться, — вона, здається, ніколи не писала аж так довго, — благословенні смиренні. Чому ти заповзявся зробити з нього такого самого звіра, як сам, — на цих словах вона мені дряпнула груди, — ти теж завжди таким був, я переконана. Одні такі, другі інші, дай Хав’єрові жити». Жити. Якраз я й хотів дати йому жити, хотів дати йому життя, влити в нього життя. А для нього бої биків були нудні й відразливі, до борделю піти зі мною він соромився, а коли я його припер до муру, він сказав, що це гріх і сповідник йому заборонив. «Слухай сповідника, бовтунець без яєць, — крикнув я, — а не батька, і виграєш від цього»; я вийшов, гупнув дверима і побрів до борделю сам, але мені того вечора якось не пішло і я повернувся додому дуже швидко. «Пепо, — сказав я, — треба оженити малого, бо він нам змарніє дощенту». А вона кивнула й написала: «Як треба, то треба. Тільки пам’ятай, Франсиско, добра дружина — не трава, всюди не росте, варто спочатку пошукати».
Але що вона там знала; не треба було спеціально шукати, наступного дня я написав до Мартіна Ґойкоечеа, чи ота його Ґумерсінда увесь час на виданні. На виданні. «Ну, то гайда!» — сказав я собі, й за місяць оголосили про заручини.
Вона була навіть гарненька. Тиха. Ми прийшли в гості, я старався виглядати якнайкраще. Приглядався до її волосся — густого, кучерявого, зібраного ззаду і скуйовдженого над чолом. І до губ. У неї були гарні губи. Пухкі. Вони нагадували щось приємне на дотик і тепле, як подушечки на котячих лапках. Ми не говорили багато, бо все було обговорено і без нас.
Чи ця вулиця і ця парафія бачили колись таке весілля? Маю сумнів. Ґойкоечеа сидять на грошві, працюють з грошвою, бо що ж то воно таке — робота купця — як не купив-продав, купив-продав, обдурюючи при цьому лохів. Але навіть на них, я виразно це бачив, церемонія справила належне враження. А тим паче пишнота нашого дому.
Церква вся прикрашена, свічок стільки фунтів, що краще про це не думати, світло, немовби сидиш просто неба, ладану вдвічі більше, ніж зазвичай, аж дехто скаржився на сухість у горлі. Моя Пепа в сукні, яку сама собі шила останніми тижнями, вся іскрилася діамантами, блищала золотом; кожен її рух був багатоликим мерехтінням — так, що її пристаркувате тіло в той один день здавалося осяйним. Як молоде.