Із Хав’єром я теж так сидів, як із Пташечкою — я думав собі, що якщо мій татусько, простий позолотник, сплодив такого художника, як я, то чого досягне мій син! Отак я думав про них усіх по черзі — про Антоніо, Еусебіо, Вінсенте і Франсиско, — а вони всі вмирали, мало хто з них прожив достатньо довго, щоб зуміти втримати в руці олівця, не кажучи вже про те, щоб здивувати світ своїм талантом; навіть Хав’єр стільки разів був за крок від смерті, висів на волосинці — тоді, коли хворів на віспу і всю ніч я носив його на руках замість того, щоб щось намалювати або виграти якусь дівулю, а він, розпашілий, виснажений плачем, засинав на мить і відразу ж знову прокидався; коли я розповів про це королю, він був такий зворушений, що вхопив мене за руку й довго нею трусив, а потім заходився грати на скрипці, що, вочевидь, мало свідчити про співчуття до старого пердуна. А через те, що він не мав, як під час виступів перед двором, другого скрипаля за лаштунками для виконання складних пасажів, а я ще не був глухий, легко мені не було… Що ж, кожен співчуває за допомогою того мистецтва, яке йому доступне — я співчував своїми шедеврами всій живій, закривавленій Іспанії, він співчував хворій дитині та її батькові цигиканням на скрипці. І то добре. Але ж не тільки тоді; усе дитинство Хав’єра я намагався не звикати до нього; я боявся, що він відійде, як попередній, або як ті, яких Пепа втратила згодом: криваві клапті, бруд на простирадлах, жахіття, яких би я волів не бачити перед очима, але бачу безперестанку — коли заплющую очі, уві сні й увіч, коли дивлюся на краплю води, що розчиняє чорноту на пластинці слонової кості, бачу не тільки трупи розстріляних попід муром, не тільки черниць, ґвалтованих французькою солдатнею, а й те паскудство, яке з неї виходило — карликів, гомункулів, які поміщалися на долоні; один зі збільшеною головою, другий — узагалі без ніг, гидота, гидота.
Але один вижив, і це саме з ним ми просиджували, як тепер із Розарією — ох, найчудесніші миттєвості, коли я бачив, як він ставав точною копією свого батька, навіть його, тобто моїм, шедевром; як він виймав зі скриньки пензлі, шпателі, різноманітні дроти та шкребки, як приглядався до різних пігментів і запитував, із чого вони зроблені… однак не було в ньому генія; я відчував це мало не від початку, але обманював себе, що з нього ще щось виросте; та де там. Як патякати, розводитись про пігменти, фарби, то тут він був перший — але коли мав узятися до полотна, до аркуша, то так гримасував, такий несміливий був, мовляв, соромно, мовляв, не вміє, те, се; аж мені іноді здавалося, що він робить це навмисне, на зло, то коли я висварив його кілька разів, добряче накричав на хлопця, то потім стало навіть гірше. Він не хотів зі мною малювати, не хотів приходити до майстерні, щоразу ставав усе ледачішим і буркотливішим. Не знаю, звідки в нього таке взялось, точно не від мене. Атож, від матері. А вона, певна річ, буркотлива, хоч і працьовита жінка. Вона небагато знала, тож і небагато говорила, так краще. Тільки чепуритися любила. Але хіба не всі вони таке люблять?
Не те, що він і мені не дозволяв отак сідати біля себе. Дозволяв. Якщо тільки, звісно, був у Мадриді, якщо тільки був у доброму гуморі і приділяв мені бодай крихту уваги: адже бувало, що він малював цілими днями, як скажений, буркочучи під ніс якісь багатоповерхові прокльони, а потім іще довго вночі, в циліндрі, до якого він прикріплював кілька свічок, та ще й отих, найкращої якості, що дають найсильніше і найбіліше з усіх можливих світел; якщо їх не виявлялося, він влаштовував скандал, будив матір і лакеїв і посилав когось до крамниці, щоб той гамселив у двері, аж поки господар не прокинеться, не відчинить і не продасть свічки найкращої марки для пана де Ґойя, відомого шаленця. Ну і йому вдавалося — він отримував якесь замовлення тут чи там, малював міністра в його маєтку, або графиню в її палаці, або велике полотно для якоїсь церкви, яку він, звісно ж, мусив побачити на власні очі, аби довідатися, звідки падає світло, яким відтінком міниться під сонцем камінь, з якого вимурувано стіни, з якої відстані і під яким кутом дивитимуться, а отже, який масштаб використати. Він пропадав тижнями, все одно — на роботі чи на полюванні зі своїм шкільним другом Сапатером… Він тільки повідомляв матері; зрештою, навіть якби вона знала, що він говорив іноді про себе і про Аль-бу, якби він навіть сказав їй: я йду до герцогині й збираюся добряче розважитись, вона б лише опустила очі, бо тільки це вона й уміла. Ну, і лягти під нього, якщо прийшов час наступної вагітності, наступного викидня.