Коли він помер, мене не було вдома; я якраз повертався з міста, несуттєво звідки, було вже по другій — з порога я зрозумів, що вже по всьому, щось висіло в повітрі. Донья Леокадія — дивно, що саме вона, коли я нині про це думаю — підійшла до мене перша і, схлипуючи носом, сказала: «Він помер, немовби заснув… навіть доктор… був здивований, скільки… скільки в ньому ще було сили… кажуть, що він не страждав, — тут її голос урвався, — але це неправда… неправда». Й відійшла, якось так дивно, спотикаючись на зовсім гладкій долівці.
XXII
Лист прийшов у перший тиждень квітня чи на самому початку другого тижня — але я відчував, що він ще живий. Дивні дні. Я ходив Мадридом у передчутті величезної свободи, яка наближається до мене, летить на могутніх крилах від Піренеїв — так, як afrancesados чекали колись на Наполеона з його конституцією, як потім набрід чекав на El Deaseado — довгожданого короля, що повертався з вигнання і ще не виявився кретином та деспотом, і як іще пізніше його нечисленні поплічники чекали на Сто Тисяч Синів Святого Людовіка (чи можна собі уявити дурнішу назву для французьких вояків?), так і я під час прогулянки повертав голову в бік Піренеїв — ну, сказати б, більш-менш — і силкувався відчути на обличчі якийсь повів, що ніс би передчуття визволення. А тим часом я залагоджував різні необхідні справи: копію свідоцтва про народження, посвідчення її в королівського нотаріуса, дозвіл французького генерального консула. Навіть не брав повозку, волів прогулянки; була весна, все аж злипалося від пульсуючих соків, а я на сорок третьому році життя народився вдруге. Для чого — звідки мені було знати? Хто в день народження знає, для чого народився?
А потім я відчув, о, так, відчув — що він помер. І що не застану його живим, що не муситиму дивитися йому у вічі й витримувати його презирливий погляд, прокислі претензії, притихлі жалі. Нарешті я міг поїхати. Я знав, що Ґумерсінда на місці й залагодить усі справи — наші й Маріаніто. Літограф Гаулон, який, зрештою, згодом допоміг мені із заповітом, викликав якогось де Toppe, щоб нарисувати старого борсука на смертному ложі; я знав це, нічого особливого, але вони, мабуть, трохи зароблять на відбитках. Якийсь купець, якого він колись малював, заплатив за похорон, Моліна зареєстрував смерть у мерії, помилившись, утім, із віком, але менше з тим. Ґумерсінда поховала глухаря біля свого батька, на цвинтарі картузіанців; зрештою, чому ні — не думаю, щоб вони поїли одне одного. Вона зайнялась усім іншим: прийняла консула, який мусив побачити рештки та підтвердити смерть, купила у францисканців облачення, бо старий хотів бути похованим в облаченні, оплатила ще, до того ж, плакальниць, без чого якраз могла обійтися, врешті-решт, заспокоювала ту жінку, що коли тільки я приїду, все владнається і ми чесно поділимо майно.
І ми його поділили. Спочатку я знайшов пістолети, бо щодо них був переконаний, що вони дуже цінні й найкращого ґатунку; до всіляких інструментів для вбивання, різання, відкривання жил, розтрощування черепів батько завжди мав добрий смак і ніколи не жалів на це грошей. Потім я зайнявся сріблом, що само собою зрозуміло; добре, що бодай за це слуги дбали належним чином і до дня мого приїзду нічого не пропало; тільки одна тарілка десь поділась. Але хтось пригадав, що вона лежала біля ліжка, на якому помер старий. Я пішов нагору — воно вже було як слід застелене, а посередині лежав маленький зів’ялий букетик, принесений, мабуть, Розаріо. Я взяв тарілку в руку і хвильку там постояв. Думав про нього. Про те, що він ненавидів сентиментальні жести, ніколи не малював квітів. Якщо вона хотіла зробити йому приємне, мала покласти на ліжку цесарку зі скрученою шиєю, оббіловану телячу голову, щось, що він міг би намалювати — але де б така педантична, дурненька дівчина зі своєю чепурною, нудною лінією могла би це зрозуміти? Квіти, квіти. Ех. Я забрав тарілку, пішов на кухню і простежив, щоб усе спакували як слід і вислали до Мадрида.