XXVI
Мадрид Мадридом, але на Мансанаресі було ще гірше. Бувало, що за цілий день випадало поговорити тільки з мухами та одним старим погоничем мулів, який поволі їхав додому, до дружини, яка нагодує його юшкою. Я намагався щось зробити з садом, але цей ледацюга Феліпе швидше стане догори дриґом, аніж візьметься на нормальну роботу; він тільки скиглить, що тут його коле, там йому млосно, кишки скручує, в носі свербить… Якби англійські лорди мали таких садівників, вони б і далі жили в дикій пущі. А якби мали ще таких кухарів, то харчувалися б сирим м’ясом і корінцями.
Скільки вкладеної праці, скільки ідей, одкровень посеред ночі: довгий каскад, романтичні руїни, похилена статуя… і все намарно, намарно, намарно.
Ми приїздили туди дедалі рідше — переважно для того, щоб помузикувати з друзями в музичній кімнаті. Привозили з міста кошики з харчами і грали, бувало, до самого світанку, а потім — у повозки й учвал до цивілізації!
Урешті-решт, я сказав Тюхтієві, що з мене досить цієї халупи і що або я її продам, або, якщо він хоче, перепишу її знову на нього — кінець-кінцем, якби дідусь її не переписав на мене зі страху перед конфіскацією, то вона опинилася б у товстуна з рештою спадку.
«Якщо ти даєш, я можу взяти, — сказав він, — так, беру». І вже пополудні зібрався, згорблений сів до повозки і взяв курс на Мансанарес, в околиці мосту Сеґовії. Хіба хтось на таке сподівався?
XXVII
Я думав, що тут нічого не залишилося після нього; базгранину на стінах ми зішкрябали перед весіллям, старе манаття Феліпе спалив у садку. Але ж які живучі предмети, як багато їх є! Що за нестримна стихія — в закамарках, комірчинах, на горищі просто роїлося від речей старого.
Дивно було брати в руки всі ці інструменти, які він колись не вивіз із собою до Франції: пензлі з обгризеними кінчиками та обскубаною щетиною, одні назавжди затвердлі від налиплої фарби, інші — цілковито полисілі; хустки, шорстке ганчір’я, різноманітні планки та щітки, якими він фугував поверхню картин; надщерблені мисочки для розмішування фарб, усіяні різнокольоровими плямами (тілесно-рожеві, індиґо, брунатно-червоні; кольору неба і старого сурдута) і пляшечки з рештками чогось, що, може, колись і надавалося до малювання, але вже давно зіпсулося, запліснявіло або засохло на камінь. Тільки пігменти зберігали в собі ту саму мінеральну чистоту, що й колись; стерті на порох, вони сяяли з-під шару пилу чистими кольорами; тільки вони — неторкані фарби у стані повної безневинності — ще до чогось були придатні. Я відчиняв чергові шухляди, порпався в закамарках (знайшов цілий набір пластинок для Disparates[18], над якими він працював перед від’їздом; він не зробив із них жодного відбитку; я загорнув їх знову в тонкий фетр і відклав); відсував незакінчені, покинуті картини — їх було небагато, бо коли він віддав запаси полотна для перев’язок у Сараґосі, то користувався тільки старими підрамниками, з яких зішкрябував фарби і малював знову; я перерив у своїх пошуках цілу майстерню. Без особливих успіхів. І лише тоді згадав про коробку, яку отримав на чотирнадцятий чи п’ятнадцятий день народження; цими фарбами я колись намалював «Колоса» і кілька маленьких картинок, а потім їх покинув і запорпав у своїй кімнаті. Коли ми меблювали кімнати для Маріано та Консепсьйон, то вивезли чимало манаття в село; його скинули на купу в одній із неуживаних кімнат у старішій частині будинку, поруч із немодними шафами в стилі рококо, залишеними матір’ю, які були заповнені її поїденими міллю сукнями та шалями, і строкатим одягом majo, що його батько носив у молодості, поки не оглух; двері були зачинені, тому я вихилився через вікно і покликав Феліпе, який саме щось обрізав або копав у садку. Він прийшов, почухав носа, подивився на клямку й замок і сказав: «Це було так давно… Пане, звідки мені знати, де до неї ключ. Уже краще купити щось нове, ніж туди зазирати». Я наказав йому сходити до сараю, принести якогось лома і вибити двері, то він знову почав нарікати, мовляв, шкода замка і не варто влаштовувати балаган, ключ, можливо, десь іще знайдеться — і пішов до сараю понишпорити у тільки йому відомих місцях. Урешті-решт, він знайшов його в якійсь мисочці для ключів, на вбитому у стіну цвяшку чи десь іще.
Сонце світило у вікно і рисувало на стіні — у цій частині дому геть сирій, навіть непобіленій, повній заскалин і нерівностей — пошарпані квадрати. Я приніс собі якогось стільця з розпоротим сидінням, який валявся в кутку, сяк-так витер його хустинкою і присів — скраєчку, щоб не забруднитися. Ставало все спекотніше, а Феліпе і не думав приходити. Він шукав. Нишпорив. Урешті, нарікаючи на спеку (а що мені було казати, приреченому на сидіння в цьому задушливому коридорі, бо йому не хотілося поспішити, уже не кажучи про те, щоб тримати ключі в одному місці?), він причвалав із сараю, тріумфально тримаючи у двох пальцях ключ. Устромив його в замок, посмикав, посмикав — без наслідків. Тоді поліз до кишені й витягнув ще зо шість інших ключів, про які не мав зеленого поняття, до яких дверей чи меблів у будинку вони підходять; із четвертої спроби йому це вдалося, не без зусиль, бо замок уже давно не відчинявся.
18
«Божевілля» (