Скрипка, віолончель і фортепіано — скільки в цьому шляхетної простоти; друга частина гарна, її ми вже репетируємо. Консепсьйон каже, що граючи її, вона відчуває в пальцях дивний струм, немовби занурює руки в месмерівський бакет. Дон Родріґо сміється з неї, але й він, коли отак проводить смичком по струнах, має стражденний вираз обличчя. За вікнами вже темно, три канделябри біля пюпітрів, чути кожен шелест.
Спочатку стукіт фортепіано — Консепсьйон. Потім дон Родріґо на віолончелі: там там татааа-дам, тара та-ра тааам, тата-дааам… Немовби щось стукає в наші життя, в моє життя. І не може ввійти. Але зараз вступає скрипка — я піднімаю смичок і чекаю на свій такт.
XXVIII
Лише тепер, коли, терпляче працюючи цілі три дні, я покрив тиньком усі панелі між дверима й вікнами, коли побілив увесь цей миленький золотавий перкаль, на якому наполягала моя невістка, — почав замислюватися, навіщо це мені? Невже не можна було почати звичайною картинкою, стопа на півтори? Я сидів утомлений на табуреті, накритому старою шматиною, серед усіх цих меблів, які досі, здавалося, становлять певну непорушну єдність: довгий стіл і дванадцять стільців, укритих зеленим адамашком, кутові столики червоного дерева з мармуровими стільницями, секретер, що завжди стояв посередині однієї з довших стін… відколи борсук переніс сюди свою нору, вони мали свої постійні місця, їх завжди розділяли однакові відстані, як точки на мапі; однак з’ясувалося, що загалом незначним зусиллям можна було за один пополудень зруйнувати цю імперію старого манаття, кинути їм на голови — тобто перила, стільниці та вінці — купу старого ганчір’я і поглянути на них зовсім іншим оком. Ось і юрба жебраків, що бредуть до Сан-Антоніо-де-ля-Флоріда у день храмового свята блідим світанком (сонце вже сходить і стоїть низенько, а його довгі промені та довгі тіні перетинають усю кімнату; легко уявити собі, що саме світає, тільки з другого боку); їх аж трясе в очікуванні на милостиню; низенький столик — один із безногих ветеранів, який їздить на низькому візку; секретер — це сліпий товстун, що проводить через екран каміну худорлявого десятирічного хлопчика, якого вже привчають до професії. Безладна юрба, що поспішає на церковні сходи, призупинилась у захваті від темно-помаранчевого світла, яке виблискує понад будинками, і тепер гріється у промінні, бо хоча це й червень, ночі ще бувають холодними. Або родина, яка втікає із Сараґоси від французів. Диван — це віз із рештками скарбу, пограбованого вояками; коня застрелили по дорозі, тож запряженими йдуть два кремезні сини (це секретер; вони так близько, що зливаються в одне ціле), ззаду кілька стільців, молодші діти, худорляві бідолахи, що тягнуть немовлят, і бабуся, ще мусить бути бабуся. Згорблена. О, поставимо на столика табурет і накриємо його знову шматиною. А за пагорбом столика, в помаранчевій заграві, що йде від палаючого міста, стоять ще невидимі солдати, які їх усіх виріжуть.
Те, що здавалося таким гарним, святковий порядок вітальні, стоїть переді мною у відчаї і скиглить. Поскладай нас знову під стіни. Навколо столу. В куток. Тим, що завжди, не іншим. Але повернення в колишні кутки немає, Хав’єр улаштував невеличкий переворот.
Я міг собі заґрунтувати невеличке полотно. Або шматок латунної бляхи, залишилися ще мідні пластини старого; я міг би замалювати одну з цих пластинок, на яких він нашкрябав Disparates, але це ще якийсь час протриває, можна зробити відбитки й продати; я не буду викидати гроші у вікно, як Розаріо. Міг би — чому б і ні — замовити в дона Мільяреса полотно першого ґатунку, навіть не мусив би нічого з ним робити, вони б самі його мені прибили, приклеїли та заґрунтували, і ще й заполірували гладесенько й ручку поцілували. Таке, як мені потрібно, від маленького і до більшого — від тих довгих, ще порожніх фризів, що тягнуться вздовж обох стін вітальні. Але я волів забазграти перкаль, вибраний моєю невісткою. Я волів це зробити тут, де старий приймав своїх гостей, де я програв у карти так багато вечорів і мідяків — бо ми не грали на щось більше, ніж мараведи — і де мусив спостерігати, як ця змія Вейсс звивається навколо старого, щоб витиснути з нього все, що можливо. А тепер вони сюди приходитимуть — ті, хто вже помер, ті, хто не має змоги увійти сюди тілом, але духом поривається, і ті, хто входить сюди тілом і духом, щоб перекусити тут чогось свіженького й помузикувати, пограти в карти, випити, бо й пиття призначене для людей. І не підійдуть вони до якоїсь невеличкої картини, що висить на стіні, а хоч би й до великої картини, на всю стіну, і щось там мугикнуть; ні, вони опиняться всередині картини. Досить длубання — якщо Маріано запрагнув переробити звичайний будинок на глиняний палац, то нехай це буде палацом аж до кінця, як у герцогів Осунья, як в Альби, як у Ля Ґранха. Можливо, на ґобеленах я й не розуміюсь, але дещо гарне старий Хав’єр іще, мабуть, зуміє намалювати.