Але коли мені було дев’ять років, він поїхав надовго — річ не в тому, що такого з ним не траплялось, однак цього разу він зник на довше, ніж обіцяв; приходили листи з Кадиса, але писані чужою рукою — вже тоді я впізнавав його косий, дещо незграбний почерк із довгими вусами s і у, — мати цілими днями просиджувала у своїй кімнаті або в раптовому пориві прибігала до мене й починала мене обнімати й цілувати, ґвалтовно, різко, надмірно, так, що мені хотілося якнайшвидше виборсатися з цих накрохмалених манжетів і штивних мережив; якщо в цій шарпанині мені вдавалося на неї зиркнути, я бачив, що очі її були запухлі від плачу, обведені тонкою червоною рискою, налиті кров’ю так, що білки ставали цілком рожевими; її риси огрубли від розпачу, так, як це бувало іноді під час вагітності; вона мала жалюгідний вигляд, тож якщо мені тільки вдавалося на неї поглянути, я не міг вириватися далі й застигав, як зловлений у сітку горобець, коли його візьмеш у руку, й чекав, поки вона задовольнить свою потребу нав’язливого обнімання. Загалом мені все-таки вдавалося уникати вигляду її обличчя, я крутився і сяк і так, як дикий, щоб тільки на неї не дивитись — аж доки міг вирватися і втекти на кухню або на патіо.
Він повернувся страшенно знесилений, візник і слуга практично попід руки занесли його додому. Був синюватий, зеленкавий, немовби зліплений із брудного воску, дуже схудлий, голова обв’язана білою хусткою; але найдивнішим було мало не повне мовчання, яке його супроводжувало. Жодних радісних вигуків, жодних привітань, жодного видавання наказів; якщо матері конче треба було щось сказати, то вона говорила пошепки, немовби боялася порушити піднесену тишу. Кожен шелест сукні, кожен стукіт каблука здавався занадто гучним.
Лише увечері, поклавши мене до ліжка, служниця сказала мені: «Бідолашний, тепер у тебе геть глухий татусь».
Потім він лежав у ліжку ще кілька місяців — його обличчя заокруглилося, він почав рисувати в зошиті, став буркітливим, як буває з відхворілими чоловіками. Увесь час про щось кричав або казився, що не може малювати; а оскільки він оглух, то був страшенно галасливим; його гучний голос було чути в усьому домі, від крамниці дона Феліціано на першому поверсі, де від нього дрижали й тихо дзвеніли флакони з парфумами, аж до горища, де він ворушив простирадла, які сушилися там. «Хав’є-е-е-е-е-ре, — верещав він, — Хав’є-е-е-е-е-ре, ходи-но до татуся!», а я тікав куди-небудь, як колись тікав від пожадливих обіймів матері.
Каліцтво — це відчуженість. Людина, що втратила руку — це зовсім не та сама людина, що доти, тільки без руки. Це людина, як замість руки має відсутність руки, зовсім інший орган, на який заборонено дивитися, про який не варто згадувати. Щоб не завдавати болю. Бо так само, як у тілі замість руки виросла відсутність руки, так і в душі замість чогось виросла відсутність чогось — зболений, роз’ятрений і вразливий орган. А люди, що втрачають якийсь орган чуття, позбуваються незрівнянно більшого — цілого світу, доступного лише за посередництва цього чуття, і навіть ще більше. Не лише мелодію сарсуели, не тільки манеру, з якою Ля Тірана промовляє зі сцени слова, з отим своїм заразливим бульканням, туркотанням у вухо, але й шум шепотінь, розпорошених по залі, вигуки, що долинають із дальших рядів, крики «браво», та розлога хвиля звуків, якою всі глядачі дякують їй за звуки, які вона посилала з-за рампи, як два протилежні моря — сотні глядацьких горл проти її одного, незрівняного горла. А sainetes[3], із яких він реготав, усі ті сценки з хитрими продавчинями помаранчів і хоробрими majos, із мудрагелями-докторами та метикуватими вуличними розбишаками, які завжди стоять на своєму — ох, він учив напам’ять пісні й співав їх потім за роботою, навіть роки по тому, коли він не чув сам себе і страшенно фальшивив; він усе це втратив. Також не було більше приготувань до виходу, одягання оторочених галунами і обшитих золотом штанів, якими він так пишався (хоч уже давно не мав талії тореро, про що мати неодмінно згадувала собі під ніс)… А ноти, які він слав своєму улюбленому Сапатерові, ноти sainetes і seguidillas[4], як відчайдушно він вишукував, вимацував по прилавках найновіші хіти! Він запаковував усе це й надсилав кінною поштою до Сараґоси, а повертаючись, казав: «Це моє остаточне прощання з музикою, нехай Мартін цим тішиться, відтепер припиняю ходити в місця, де міг би почути ці пісні… я сказав собі, що мушу, чорт забирай, дотримуватися якихось принципів і зберігати, чорт забирай, певну гідність, притаманну чоловікам!» — і отак буркотів собі під ніс цілу дорогу, до самого дому, а ввечері виходив, одягнувши одну зі своїх гаптованих курток majo, і реготав до сліз з іншими, собі подібними. Відколи він втратив слух, жодного разу не одягав куртки majo, навіть для жарту, немовби це був одяг померлого.
3
Саїнет (ісп.
4
Сеґідилья (ісп.