Тюхтій став дивакуватий. Старість. Одразу ж після нашого повернення з Парижа Консепсьйон послала мене до Квінта-дель-Сордо перевірити, що там з інструментами — зрештою, за них я хвилювався так само, як і вона. Приїжджаю й бачу від самого порогу жахливий безлад, у вітальні та музичній кімнаті все переставлене, скинуте на купу, черевики чіпляються за ганчір’я, яким викладено всю підлогу вздовж стін; у коридорах і на сходах під ногами валяються якісь відерця, мішки, палички для розмішування фарб, розкидані Феліпе де попало… я побіг, переляканий, на другий поверх — на щастя, ні Тюхтій, ні той йолоп не насмілилися чіпати й переносити інструменти; вони їх лише обклали меблями, як частоколом, і накрили шматами. Я покликав Феліпе на допомогу й уважно та обережно ми все повідкладали назад так, що зуміли не пошкодити ні віол, ні скрипку. І тоді з максимальною обережністю я повитягав їх з-під фортепіано, витер від пилу, поскладав у футляри і особисто, побоюючись, що Феліпе їх пошкодить, попереносив — уважно дивлячись під ноги, щоб не зачепити якесь відро чи слоїк — до сусідньої кімнати, яку зачинив на ключ, а ключ приладнав до ланцюжка мого годинника й відтоді ношу, наче скарб. На жаль, із фортепіано не вдалося зробити нічого, воно залишилося посеред цього божевільного розгардіяшу — я тільки переконався, що його накрили так, щоби курява та фарба не проникли всередину і не заплямили лакування, й повернувся, спітнілий і трохи розлючений, та все ж таки заспокоєний, до Мадрида. Там я ще вислухав своє від Консепсьйон, яка почала допитуватися, що саме зафарбовує батько. Коли вона довідалася, що її улюблений золотий перкаль, який вона вибрала ще перед шлюбом, то впала в істерику й наказала мені ще того ж вечора повернутися до Квінта-дель-Сордо і — як вона висловилась — «пояснити своєму тупоголовому татусеві, що базграти на стінах він може в себе, а не, як-не-як, у будинку, який я отримав у спадок від дідуся». Я звивався, як вуж, щоб її переконати, що вже запізно для ще однієї поїздки за місто; мені ледве вдалося її переконати, але ще наступного дня морочила мені голову, щоб я «поїхав туди й раз і назавжди розібрався з цим товстуном». Але в мене для цього немає ні часу, ні нервів. Зрештою, я йому навіть трохи співчуваю. Він бігає обома кімнатами або сходами згори вниз і малює якісь деревця, якісь кущики. Це темне, похмуре, в ньому немає жодного смаку — тут скала, там хмарина, дідусь таке тло доручав розписувати різним учням-голодранцям, коли поспішав із черговою картиною. Він піднімає на мене морду вгодованого мопса і промовляє: «Маріаніто, поглянь, як буде гарно, як Консепсьйон зрадіє, навіть вона… уяви собі, що ви приїжджаєте з друзями помузикувати, і замість усього цього перкалю матимете красоти, види навсібіч, немовби вікон удвічі, втричі більше, і немовби через усі вікна видно Мансанарес, і праль біля води, і дерева… село, спокій, прохолодний вітерець, яке ж задоволення буде музикувати в такому інтер’єрі, ну, скажи-но мені! Величезне. Ви їдете з міста, з шуму, бруду, гуркоту, а тут — і робить такий рух, як розгодована балерина в малярському кітелі — ідилія…» — «Гаразд, гаразд, — сказав я, — малюй, малюй, тату».
Цілість іще не зрозуміла. Я знаю, що постійно щось не те. Але коли Маріано приїхав, він уже, напевно, був у захваті від побаченого, від того, що вже можна побачити. Від багатства кольорів, від пір дня — думаю, що й він розуміє, що це буде за радість приїхати сюди з міста і пограти на інструментах посеред цих прозорих пейзажів; бо це справжнє іспанське село, запах нагрітого каменю, гора на віддалі, місто під дощовою хмарою, селянин, що танцює народний танець під похиленим деревом. Але це не те, це ще не те — деякі рамки ще зовсім порожні або вкриті ледь помітним рисунком, інші заповнені майже цілком. Я не можу малювати кожну картину окремо, зрештою, часто це неможливо, фарбам треба дати якийсь час висохнути, тож я переміщуюся від однієї стіни на другу, з першого поверху на другий, забігаю нагору і спускаюся сходами, ненатлий. Я не знаю, за що хапатися передусім, за що пізніше — і це, мабуть, по мені видно, бо коли Ґумерсінада вибралася сюди з Мадрида, то серйозно непокоїлася, чи я цілком здоровий і чи не варто до мене з часом прислати доктора Діаса. Але я це знаю, і вона це знає — колись давно вона бачила, як я в такому ж забутті малював «Колоса», зрештою, незрівнянно меншого; а тепер стільки стін, стільки сцен, стільки тем. Коли голоднію — а я цього майже не відчуваю, лише раптове бурчання в животі нагадує мені, що я нічого не їв кілька, а іноді й кільканадцять годин, — я деколи сідаю біля вікна на другому поверсі й дивлюся на Мансанарес. На праль, повозки, на селянина, який везе двоколкою помаранчі, які потім продасть продавчиням помаранчів, на змінні кольори води, яка обідньої пори буває сірою або зеленкавою, а ввечері виглядає, як золота жила в потемнілій руді полів і будинків. А потім я біжу вниз до якоїсь розпочатої картини, або навіть ні — просто підходжу до найближчої стіни і починаю малювати те, що бачив: крони дерев, що хвилюються від вітру, людину з мішком, що йде дорогою. Але я знаю, що цілість іще незбагненна. Що досі йдеться не про те.