Я сказав Консепсьйон, що більше там не буде нашої ноги, а тим більше ноги наших дітей — бракує лише, щоб малі Маріано-Хав’єр і Марія де ля Пуріфікасьйон побачили ці жахіття, від яких у їхніх юних, ще несформованих головах, м’яких, як пуп’янки волоського горіха, можуть зародитися найпотворніші забобони та божевілля.
Консепсьйон, певна річ, домагалася, щоб я викинув батька з Квінти, наказав здерти всі картини і знову оббив стіни тканиною, тільки більш елеґантною, ніж за часів нашого женихання. Врешті-решт, теоретично це моя земля і мій будинок. Ще чого — я вже уявляю собі його лють, якби хтось наважився пошкодити шедеври Хав’єра Ґойї, художника без жодної картини. Зате віднедавна з певною кількістю ляпанини.
Але коли я вночі лежав у ліжку, намагаючись заснути, сцени, які я там бачив, поверталися до мене в усій свої огидній величі: обличчя, як маски, низько навислі хмари, чорний силует диявола-козла в багатих шатах, мала собача голова біля самої рами. Чи це пробуджується, коли засинає розум?
У деяких фантазіях я не був упевнений і постійно сумнівався — замальовував тло, потім креслив кілька несміливих ліній і замальовував їх знову. Іншим разом мені вдавалося так само легко, як із першою краплею, з якої виросла ціла інквізиторська процесія; ідея переслідувала ідею, отой другий Хав’єр, сильніший і жвавіший, так швидко махав пензлем, з таким завзяттям змішував фарби, що я за ним не встигав і часто рука зіслизала із планованого контуру, аж доводилося стримувати її, і, засоромлений, я дивився, чи це точно все ще моя рука, а не живий інструмент, яким керує чужа воля.
Кінець усе ще був далеко, але я до цього все-таки поволі наближався.
ХХХІІІІ
Двобій
Будь-яка війна — це війна за місце; великі імперії посилають на смерть сотні полків, спалюють міста і поля незібраного збіжжя, зрівнюють із землею монастирі, вирубують сади й вирізають стада, щоби мати ще більше місця — бо геральдичним потворам, левам Леону, орлам Франції, потрібно багато простору для випасання; але нічого не знає про війну, про запеклість, про боротьбу до останньої краплі крові той, хто не бачив двох арагонських або ґалісійських селян, які б’ються за шматок землі. Бо навіть там, де між собою б’ються імперії, у самому низу, під розпростертими корогвами, під смугами гарматного диму, під пірамідою звань і ранґів, під кольоровим сукном і золотистими ґудзиками уніформ, є ґалісійський селянин, який встромляє багнет у живіт селянина з Пікардії, є свинар із Фуендетодоса, що відрубує палашем руку ґасконського мельника у бою за край межі завширшки в чотири пальці.
Дощ уже пролився на землю, ліворуч видно спінену, неспокійну річку; між бурими хмарами зблискує шматок чистого неба, що, коли до нього придивитись, видається профілем могутнього лева, який зоддаля обзирає стрімку гору; після бурі залишилося тільки болото; воно тягнеться від пагорбів до низьких і кашоподібних вод, таке розлоге, що вистачить кожному. Вони стоять у ньому обидва по коліна і періщать один одного мотиками. Без шалу, без раптової люті: методично, послідовно завдають удар за ударом. Той, що праворуч, молодший, він закрив рота рукою і від несподіванки підняв брови, той, що ліворуч, залитий кров’ю, вона стікає з чола і надірваного вуха, він також, здається, здивований; у цю кротку мить, коли кийки, відведені на замах руки, лише набирають розмаху, щоби вдарити у відкрите чоло, густу чуприну, в руку, ці двоє дивляться один на одного і явно дивуються, що так довго витримують, що замість того, щоб помиритись, молотять один одного далі, незважаючи на рани, що б’ються один з одним за місце, хоча жоден із них не поступиться, бо не може поступитись, застрягши в болоті, наче в пастці.
Куди не глянеш, немає живої душі. їм належить уся земля, але вони дедалі глибше грузнуть у болоті, міряють один одного поглядом, плануючи наступний удар так, аби заболіло якнайдужче.
XXXIV
Ґумерсінда з’явилася власного персоною. Яка честь. Привезла мені з міста персиків. Мовляв, вони такі гарні і вона одразу ж подумала про мене — немовби ми вже понад чверть століття не знайомі, немовби вона справді вірить, що я дозволю себе обманути такими прийомами… Ми сіли в кухні, бо в новому крилі, і на другому поверсі, і на першому, меблі все ще зіпхані на середину, накриті шматами, на підлозі валяються шматки збитого тиньку, грудки фарби, що відпадають від слоїків, мисочки із засохлими патьоками червоного, зеленого та чорного кольору; передусім чорного. Тому ми тут, у кухні. Я — робітник у заплямовану старому спідньому, із жовтими бризками на заяложеній камізельці, з білими комами заросту на щоках, і вона, елеґантна жінка — яка завжди добре вміла витрачати гроші родини Ґойя; зрештою, заради справедливості слід визнати, що й витрачання грошей родини Ґойкоечеа теж їй вдавалося дуже гарно — в сукні з кармінового сатину, здається, новій, хоча я не впевнений… але питати я не хотів, щоб не вийшло так, що я не тільки старий дурень, а ще і скнара… та ще й накрита шотландською шаллю, подарованою їй Маріано. Погода була затеплою для такої шалі — навіть якби повозка мчала до Мансанареса, як божевільна, вона б не змерзла; коли вона ввійшла, я бачив крихітні крапельки поту над верхньою губою, що тремтіли на темних волосинках, які почали в неї там рости. І на чолі, так, одразу ж на межі з волоссям — вона точно не змерзла, але хотіла похвалитися шаллю. Дивилась, як розкраюю чергового персика, і не ножиком для фруктів, як би вона хотіла, а звичайним складаним ножиком, яким я іноді здряпую фарби з палітри, а я дивився на її руки. Як вона складає шаль. На один бік, на другий. Вона встає, опускає її низько, так, що та висить у заглибинах ліктів — я думав, як їй гаряче стає під корсетом, що з року в рік стає все ширшим, — то знову піднімає, відкриваючи плечі. І там стає гаряче. Вона опускає шаль. Піднімає. А я розрізаю собі четвертого персика, ніби нічого й не бувало, бо ж і так знаю, що мушу звернути увагу на шаль, я навіть знаю, що вона приїхала з іще чимось, тільки не знає, з чого почати. Але вона сиділа там удома, в Мадриді, як на голках, носила її, підводилася, сідала, знову підводилася, поки не вигадала ці персики. І навіщо, питаю, якщо тут далі те саме — підводиться, сідає, підводиться, сідає. Шкода, що мучила коней і розхитувала осі в повозці. Я вже збираюся доїсти останній шматок і сказати: «Ну, витисни це нарешті з себе, жінко! — але коли ковтаю, кидаючи кісточку на тарілку, то чую її слова: «Леокадія повернулася до Мадрида. З Розаріо. І з тим сином».