Я мушу тепер відчувати докори сумління? Мабуть, вона не за цим прийшла. Мабуть, вона прийшла зі своїми докорами сумління, які мене взагалі не стосуються. «Начебто вони там жили у страшних злиднях. Розаріо утримувала себе і матір якимись підробітками. Навчала рисунку, малювала мініатюри на замовлення. Візерунки на ґобеленах».
Ну, от, будь ласка — яке однодумство. Який збіг обставин. Вона малювала візерунки на ґобеленах і я малюю на ґобеленах. Я кажу про це, Ґумерсінду це не тішить. Зовсім не тішить.
«Гарна шаль», — кажу я. Вона каже, що це від Маріано, що він пам’ятав навіть тепер, попри смерть Маріаніто. Я кажу, що, може, в нас тільки один син, зате особливий. Нехай отримає якесь полегшення ця стражденна душа. Закрита в тілі з його складками, вусиком і крапельками поту.
Я назвав сина Маріано-Хав’єр, щоб зробити приємність Тюхтію. Як ідіот. Ім’я — це не дрібничка. Я міг назвати його Маріано-Франсиско, і, може, тоді він мав би в собі більше від прадіда. Сили й талант. Я заразив його іменем, як гангреною, вбив у той день, коли панотець полив його голівку водою та хрестив Маріано-Хав’єром; як трапилося, що він став більше схожий на діда, ніж на батька? Тихий, хворобливий, немовби зав’янув уже в колисці — ні, від цього не було рятунку. Начебто діти взагалі більше подібні до дідусів, ніж до батьків; бо хіба те, що так завжди подобалося в мені жінкам, не було успадковано безпосередньо від Франсиско де Ґойї? Цей шик, ця внутрішня сила, блиск стародавньої шляхетності, подвоєний блиском генія! І це малий успадкував би від прадіда. А від мене — почесті та багатство, одне і друге на відстані простягнутої руки, щоразу ближчі; я натрапив на інформацію про неабиякі поклади срібла в Перу, біля самої поверхні, достатньо лише побудувати невеличку залізничну лінію через гори. Для цього я маю тепер на оці двох стареньких ґрандів, одного з картярськими боргами, другого, що животіє у напівзруйнованому палаці, де вся його компанія обмежується сліпим псом і кульгавим слугою; ще десь три місяці — й обидва вони продадуть мені свої титули за безцінь, за соті долі того, що принесе мені Перу. А якщо ні, то мені залишиться залізниця в арагонській провінції, тамтешні оборудки приносять колосальні прибутки, селяни продають землю задарма, а залізниця потім купує її за грубі гроші. Зрештою, зять також може прийняти наше прізвище, прославлене в усій Іспанії і поза її межами; навіть якщо це майже чужа людина, це вже його діти, а мої онуки будуть продовжувати рід де Ґойї.