Листи лежали на кухонному столі, як ми їх залишили: без ладу і складу, одні на других, навколо тарілки, склянки, пляшки з-під вина у плетеному кошику, полумиска з недоїдками курки. Я старанно їх зібрав, наказав Феліпе прибрати зі столу, а сам, тримаючи в руці стос паперів, рушив до зали на другому поверсі й відшукав секретер батька. Щоб дістатися до нього, я мусив стягнути на землю велику шматину, потім відсунути чотири стільці і невеличкий столик; врешті-решт, підсунув до себе один стілець і вмостився за розкладним столиком.
Я кинув листи на заплямований марокен і заходився складати їх за порядком, один за другим; майже всі вони були датовані, написані швидко, майже без ком, крапки ставилися де-не-де, немовби кожне речення мало бути останнім і в ньому треба було вмістити все: звістку про смерть дитини, купівлю нового екіпажу, про те, хто скільки зайців і куріпок уполював, про замовлення й замовників, нарікання на старість і просьбу прислати бушель кукурудзяного борошна, плітку про те, що Байеу почув від інфантів про свою картину, а передусім — гроші: інвестиції, позички, ціни. Тринадцять реалів мита за бурдюк, чотирнадцять за корсет, який моя мати шила для тітки Сапатера, одинадцять за посилку, десять дублонів за пару мулів, сто одинадцять реалів позички, двадцять дев’ять за бушель ячменю.
Але тільки сліпець міг не побачити того, що відбувається між словами, і навіть у самих словах, цілковито ясно і прозоро, відверто й руба — навіть якщо я не знав, чому він називав себе дівицею-святенницею або що означав той каплун — невже хвороба вразила не лише його слух? — що вони робили у Фарлете та Карманчелі, що спільного з цим мали овечки? Звідки раптом узялися блакитні балкони і звідки взяла «цигана серця» людина, яка ніколи не читала віршів? Але я знав, що вони мали свою таємну ніжну мову, метою якої було, щоб ніхто чужий, з-поза меж цього світу — в якому поєдналися полювання, хорти, масні жарти, гучне пердіння, складки жиру, жорстке волосся, зустріч отворів і випуклостей тіла, — аби ніхто чужий, хто після їхньої смерті накладе лапи на ці неспалені листи, не знав, про що йшлося з каплуном і Фарлете, і зі студентськими пелеринами, звідки взялися ніжні слова, які натякають на якийсь лише їм відомий вечір, пияцький жарт, дивну пригоду під час подорожі. Студентськими плащами? Отже, це вже тоді почалось? Скільки йому було років? Перший лист… у неповні тридцять, за десять років до мого народження… він уже виїхав із Сараґоси, повернувся з Італії, взяв шлюб із мамою, а оце між ними, оце обмацування під студентськими плащами тривало. І тривало так упродовж чверті століття. Немовби все його життя було ґравюрою: те, що ми бачили як чорне на білому, мало свій дзеркальний відповідник, майже цілковито чорний, із тонесенькими білими рисками.
І навіть якщо не вірити словам, були ще рисунки. Між рядками, на марґінесах навколо підписів: миска цирульника, хорт, дробовик і мисливська торба, з якої вилазять заячі лапки, змія, хліб, сир і пляшки, розкладені на килимку, але передусім тіла: іноді тіла чоловіків і жінок, але найчастіше самих чоловіків, скорчених у найогидніших позах, що паруються, як тварини. У деяких я міг його впізнати: бакенбарди, буйне волосся з проділом посередині, іноді коротше, іноді довше; я бачив, як він старішає, як його рисоване тіло стає щоразу більш обвислим і широким, щоразу більш схожим на вгодованих старих борсуків, вовків, ведмедів. Я також упізнавав і того, з великим орлиним носом і густими бровами. І його метаморфози.
Пригадав його базгранину з Бордо: хтивий бик із крилами метелика. Чи міг я подумати колись, що він нарисував самого себе?
Я був знічений, немов увійшов до спальні й бачив його, голого, на тілі іншого чоловіка, що спітнів і важко сопів — і тоді, сидячи перед шухлядками відкритого секретеру, вдивляючись у їхні вкриті патиною ручки, я пригадав, що колись давно уявляв собі цю сцену багато разів: як я вбігаю до спальні з рапірою, як із люттю встромляю її в широку спину, згори, біля плечей, зарослу рідкою щетиною, а внизу гладку, немовби вона спонукала до удару. Тепер я не відчував у собі ані люті, ані огиди, ані бажання вбивства, а лишень подив, нудьгу і щось схоже на сором.
Як і тоді, коли Ґумерсінда сказала мені, що його останні слова звучали так: «Любий Мартіне, я йду…».
Позавчора покоївка розбудила маму пізнього вечора; вона привела Феліпе, який щойно приїхав із Квінта-дель-Сордо; він наполягав, що справа надзвичайно термінова і «хазяїн буде дуже злий, якщо він повернеться з порожніми руками»; батько наказав витягти всі папери, які залишилися після дідуся, «особливо ті з них, що найбільш приховані, все, що знайдеться на дні шухляди, і, зокрема, листи»; послали також за мною, на щастя, я ще не спав, бо в нас затягнулося музикування (прийшли нові ноти, цього разу з Відня, і весь вечір ми підбиралися з Консепсьйон до нової сонати, а потім засіли за віст і фараон), тож я поїхав до будинку дідуся і провів добрі дві години, перетрушуючи шафки, полиці й різноманітні шухляди в пошуках усього, що могло знадобитися батькові; я пішов спати посеред ночі, запилений і втомлений. Лише вранці — чи точніше було би сказати, в обід — я самому собі поставив питання: навіщо? Навіщо зненацька, поспіхом, переносити документи тридцяти- чи сорокарічної давності? Але тоді, посеред ночі, замість відповіді мені достатньо було переляканого погляду Феліпе, який щомиті повторював: «Хазяїн чекає, хазяїн буде дуже злий».