І ці роки. Довгі роки. Поруч із двадцятиразовим заплідненням власної дружини і бозна ще скількох животів, поруч із численними романами, вчащанням до борделів, залицянням до взятих у тавернах натурниць, затулянням святих образів у майстерні, — це окреме життя, пронизане найогиднішим з усіх гріхів. Можливо, він і був глухий — але чи ми дослухалися до нього достатньо уважно?
Я не прочитав усього; сповнений ніжності та зітхань лист, на середині якого виднілася велика світла незаповнена форма, докладно обрисована пером, досягнув свого; зрештою, за мить мав з’явитися молодий Сапатер. Я зібрав усі листи, перев’язав і кинув до хованки, а потім повкладав на відповідні місця чергові шухляди та шухлядки.
«Хазяїне, до вас той самий пан, що й учора», — сказав Феліпе, з’явившись на порозі. Я відповів, щоб той запросив його до саду й посадовив під деревом на кам’яній лавці. Хай чекає, я зараз прийду.
«І як, — запитав чоловічок, коли я зійшов у садок, — ви знайшли?» Після чого підскочив до мене; певна річ, він не сидів на лавці, а ходив, тупцяв, підстрибував, щоразу затуляючись тісним плащем, бо того дня з боку міста віяв холодний вітер. Я сказав, що нічого не знайшов, а з листами батька нехай він зробить, що хоче, врешті-решт, це він їх успадкував. Мені вони не потрібні, що ж до дурниць, уміщених у деяких записках, кожному відомо, що Франсиско Ґойя страждав на важку хворобу, яка цілковито позбавила його слуху, а частково також розуму, тому траплялося, що навіть у листах він іноді писав найгірші дурощі, які диктували йому ми-молітні напади безумства.
Я не знаю, що він хотів мені відповісти, бо його так заціпило, що я зник ще до того, як він устиг озватись. Я пішов до кімнати і спробував знову взятися за роботу, але знав, що поки не зачиню і не прикрию секретери, безлад не дозволить мені працювати. На відкидній стільниці лежали вже тільки обривки, які знайшлися у схованці: чорна стрічка і порожній, складений кілька разів аркуш. Я розгорнув його — зсередини випав кучерик темного волосся з сивими пасмами; жалюгідний сентименталізм старого дундука; цікаво, чи він також прислав своєму полюбовнику таку стрічку на вічну пам’ять? Ні, адже це одна зі стрічок герцогині з її чорного портрету!
І тоді я побачив, що на папірці, всередині, як на відкритій долоні, там, де лежав загорнутий кучерик, написані батьковою рукою два короткі слова: «Ля Пепа».
Я впав на ліжко, як і стояв, в одязі. І в одязі прокинувся, невідомо через скільки годин — зрештою, було вже темно — маючи в очах цю картину, як і колись давно «Колоса», в найменших подробицях. І навіть не сполоснувши рота, я пішов рівним кроком до зали на першому поверсі; став перед дурнуватою сценкою із селянином-танцівником. Запалив свічку, приклав драбину, розмішав фарби. Кожна біла пляма і кожна чорна смуга лягали точно в тих місцях, у яких я хотів, затуляючи гори, підняті ноги та руки, шматки неба, траву, всю цю синьо-зелену дурнувату ідилію, в якій чоловік не нищить, не жере, не ґвалтує, не придушує, а підстрибує з посмішкою на простацькій пиці. Тонкощі півтіней я залишив собі на потім, а тепер черпав широкими пензлями з двох відер і накладав грубі шари блиску й чорноти: предковічний морок, із якого, видобуте променем пронизливого світла, виходить голодне тіло.
XXXVIII
Сатурн
Чи є щось більше на світі, ніж твої апетити? Ти з’їв уже шістьох і поїдаєш сьому; час від часу ти перериваєш жування (в безкінечній темряві ще довго відбивається відлуння хрустких кісток передпліччя, фаланг пальців, що тріскотять у величезній печері під твоїм піднебінням, слини та крові, що ллються цілими відрами по рухливому язику), ти спльовуєш, голосно відригуєш і свариш безголове тіло, яке стискаєш мускулястими палюхами так сильно, що білішають фаланги, а дитяча шкіра тріскає і з-під неї витікає густа, світла кров: «Нездаро, розтелепо, нехлюю, тюхтію, — кажеш ти, — неробо, засранцю, паразите, смердючий ледацюго, імпотенте, хирляче, пестунчику, амебо, — кажеш ти, — помилко, смітюху, недоробку, випердку». Ти хрипиш і плюєш, і вгризаєшся вкотре аж по лікоть, тягнеш зубами кавалки м’яса, сухожилля, обривки шкіри. «Поглянь, як ти від’ївся, в тебе вигляд, як у баби, поглянь на свій грубий бабський зад, дупа, як у дівулі, і то з тих грубших, бийся, брикайся! А ти — нічого, ноги звісив, рук не маєш, голови не маєш, чим ти тепер нажерешся, ласунчику? Будь мужчиною! Будь мужчиною!»