І весь тремтячи, слинячись, ти трусиш мною, аж я б’юся ногами об твою велику напружену табаку. Що більше ти поїдаєш, то сильніше в тебе встає, проти цілого світу, проти всієї темряви, яку ти будеш душити і якою будеш володіти, і приборкувати, і поїдати. Ти трахнеш усе і всіх, без винятку, твоє сім’я — немов краплі кислоти для витравлювання мідних пластинок, там, де воно падає, в’їдається глибоко; потім ти ще набазграєш зо два портрети, купиш шмат землі, зжереш обід із чотирьох страв, уполюєш кілька куріпок і зайця, вирізьбиш дуже витончене «Капричо», завалиш покоївку, а одразу ж після неї чорнявку з трактиру, яка позувала тобі в ролі святої діви — тільки затулиш шматиною ікону Богородиці Сараґоської, а по дорозі ще вип’єш на ходу філіжанку шоколаду і накидаєш ескіз голови цесарки для натюрморту — і вже повертаєшся, завалюєш чорнявку, відгризаєш мені друге плече, посилаєш кілька ніжних листів до одного купця, вирвешся тільки на мить зі своєї сатурнічної майстерні, щоб запліднити дружину, після чого ще після смеркання закінчиш велику героїчну алегорію, посвистуючи сарсуелу і встромляючи за криси капелюха нові свічки, у міру того як догоряють попередні.
Бо все навколо тебе догоряє, витікає, стирається, старішає, а ти один, дедалі більше витріщуючи очі, задовольняєшся тим, що лише підвернеться під руку, все ще сильний і мускулястий, навіть якщо тут і там грубий, навіть якщо твої довгі, брудні патли та скуйовджена борода встигли посивіти; коли поблизу немає нічого, ти поїдаєш дітей, тому живеш майже безкінечно; і навіть коли ти, врешті-решт, падаєш і вибльовуєш не шістьох дітей, а лише одну, то виявляється, що вона була у твоєму шлунку надто довго, аби заволодіти блискавками та олімпійською вершиною. Ти випльовуєш старого чоловічка з подвійним підборіддям, який прокидається у слині й жовчі, пережований, але знову вцілілий, він невпевнено обмацує свої руки й живіт і йде, приголомшений. Немовби йому на роду нічого не написано.
Він заслужив (Lo merecia). Серія «Жахи війни».
XXXIX
Я малював дві години, а може, чотири, а може, п’ять — все ще була ніч і у вікнах по обидва боки Сатурна я бачив таку саму темряву, як та, що простягалась у нього за спиною; далі була його хвороба з ножем у руці й чорний цап, що зачарував молоду послушницю, і чергові сцени, відокремлені одна від одної чорними вікнами та темрявою у відчинених дверях; я йшов навколо купи меблів, уздовж стін, із канделябром у руці, й придивлявся до кожної з цих картин, до чергових частин великої темряви, яка огортає світ, чоловіків, жінок, дітей і демонів, у якій ми гніздимося, через яку продираємося, наче кроти й підземні привиди — наскільки бачить око чорнота, суцільна чорнота. У залі, в передпокої, на сходах. Те, що в білий день мало барви, тепер рівномірно чорне, хоч і з розмаїтими відтінками: там, куди крізь вікна падало світло тонкого загостреного місяця — синювате, там, куди доходив теплий блиск свічок — коричнювате. Над чорними сходинками парадних сходів — чорна балюстрада, вище — чорні полотна в чорних рамах, що коштують чимало чорних дублонів і ще більше чорних реалів і мараведів. І — на тлі високого вікна з видом на чорноту — велика чорна голова на чорному постаменті, округла, наче гарматне ядро, тверда, наче бичача голова, з широким чолом, яке відіб’є будь-які удари, яке пробивається крізь життя, розкидаючи навсібіч усе та всіх, з іще глибшою, іще більш смолистою чорнотою під аркою надбрівних дуг, із цілком порожніми очима, бо дивляться лише в себе, всередину.
Цього йому й потрібно, цього йому завжди було потрібно: роззирнутися довкола. Він був не лише глухий, а й сліпий, тож настав час комусь, урешті-решт, відкрити йому на це очі. Я відклав канделябр. На щастя, Маріано зекономив і замість того, щоб заплатити скульпторові, наказав лише пофарбувати ґіпс так, щоб він виглядав, як справжній мармур, завдяки чому голова легша і її може підняти з постаменту навіть дещо огрядний п’ятдесятирічний чоловік.
Я впевнено схопив її, зрушив із постаменту і, коли вона вислизнула, перенісши всю вагу на мої руки, я ледве втримався на ногах — але казав собі, що впораюсь, адже я призвичаєний, я носив цей тягар десятиліттями, ще й трохи зараз поношу.
Спочатку я зносив її вниз — шкода, що не міг одночасно тримати і голову, і свічки; рухався дуже повільно, уважно пробуючи ногою, чи не стану на якусь кинуту миску або патик, чи не зачеплю боком стільця або клямку, бо не хотів розтовкти голову, хотів їй лише показати цілість. Тепер, коли вона доповнилась. Я знав ці картини напам’ять, вона й так дивилася очима, яким не було потрібне світло, аби що-небудь помітити; тож ми просувалися в цілковитій темряві й тиші, якщо не рахувати шарудіння гілок об черепицю у другому крилі будинку.