Ми обійшли всю залу на першому поверсі, бачили, як Злий шепоче у вухо, і порожніх людей, які вірять лише славі, кокотку, перетворену на плакальницю, та чорного цапа, що спокушає дівчину з муфтою, хворобу й ненатлого Сатурна. Перед ним ми стояли найдовше, так довго, що я мусив відкласти свою ношу на стільницю комоду (за мить до того, як так ударився ліктем об його гострий край, що мені вдовж руки пройшов струм і я мало не випустив голову). Я задихався. «Але ж ти і йолоп, — казав я собі, — ти маєш клепку в голові, Хав’єре? Усі подумають, що ти геть здурів». Але я не для того провів тридцять років, якщо не довше, уві сні, щоб нині перейматися тим, що скажуть чи, точніше, що сказали б люди, якби побачили мене тут, отця сімейства, шанованого громадянина, який посеред ночі, у замащеній фарбою сорочці тягає по дому шматок ґіпсу. Ґіпсу, що вдає мармур. І, до того ж, із цим гіпсом, що вдає мармур, розмовляє.
Найважче було на сходах; із кожним кроком важче. Однак усе вдалось і ми залізли на другий поверх.
Тепер уже було світліше. Не світло, але світліше — і я бачив між процесією інквізиції та пурпуровим плащем богині, що ширяє над полем бою, світанок — він народжувався над синім Мадридом і висвітлював протилежну стіну; я поклав голову на перший-ліпший стілець, сам сів поруч і дивився, ми дивились обоє на тих двох, що грузнуть по коліна в густому болоті й періщать одне одного мотиками.
Аж тепер я помітив, наскільки вони між собою схожі. Ті самі грубі брови, бакенбарди, короткі поли курток, зав’язаних на широких плечах; вони були відображеннями один одного, поєднаними в боротьбі — однакові на зріст, відрізнялися тільки одним — віком. Але той, що був молодшим, із часом уподібнився до старшого. Я промовлятиму його словами і довідаюсь про його таємниці, а в його голові, коли він засне, з’являться точнісінько ті самі привиди.
Ми навіть не роздивилися решту картин; я схопив голову упевненим рухом і встановив її на постамент між поверхами, де й було її місце.
Восени Товстуну полегшало; він припинив безперестанку фарбувати й зафарбовувати стіни, дозволив Феліпе поскладати всі цебра, відра, палітри та пензлі, а сам стежив за здоровилами, які розставляли меблі на свої місця, а потім за прибиральницями, яких переконав прибрати зали на першому та другому поверхах. Тож, якщо не зважати на огидні сцени на стінах, які й далі жахають і яких він не дозволяє ні зафарбувати, ні навіть затулити, будинок знову набув нормального вигляду. Хоча Консепсьйон досі відмовляється їздити туди на літо і навіть на одноденні виправи з кошиками для пікніка й інструментами, щоб пополуднювати над рікою і помузикувати ввечері.
Не те щоб він був цілком здоровий — зрештою, чи був він узагалі здоровий коли-небудь? Але разом із минущим часом я мушу більше займатися власною родиною і самим собою, а не батьком, до послуг якого є мати, слуги й аж надто багато срібних реалів, а реали здатні зробити навіть те, з чим не впораються ні мати, ні слуги.
Для молодого чоловіка з доброї родини настали цілком добрі часи; подейкують, ніби королева збирається завдати удару карлістам, конфіскуючи й розпродуючи церковні землі — не залишається нічого, тільки інвестувати. Йде поголос також про копальні римської епохи, де начебто є величезні поклади різноманітних металів, а інформацію про них можна, як кажуть, купити зовсім недорого. Ну, і, звісно, залізниця.
Генеалогічне древо роду де Ґойя, яке Тюхтій знайшов у дідусевому архіві, вимагає серйозних доповнень, але я вже знаю, що тепер, коли ґрандів у королівстві поновлено у правах, треба буде наш герб прикрасити титулом. Та хутчіш, поки не подорожчало.
Мені здається, що я не переживу цього великого, глухого бика: масу м’язів під складками жиру й обвислою шкірою, могутній скелет велетня і спогади про чергові тріумфи та перемоги, які до кінця горіли у цій старій печі: реальні полювання з королями й вигадані бої на арені, натурниці, трахані в кутку за підрамниками, на ходу, між одним рухом пензля і другим, бо фарба мала трохи висохнути, і Ля Альба, якої він ніколи й пальцем не торкнувся, але мигами та посмішками завжди намагався натякнути, що він був найбільшим коханням її життя; саме звідти, із тих правд та ілюзій, текли соки, які його довгими роками запліднювали й очищували; саме завдяки їм він виборсувався з чергових хвороб: жовтої лихоманки, анемії та паралічу. А в мені оселилася чорна жовч і проїдає свої коридори, як короїд у м’якій деревині.