Дивно, що аж тепер до мене дійшли чутки, що Розаріо Вейсс, ота остання надія мого батька на те, що його лоно породить великого художника, ота позбавлена таланту пташечка, яка спочатку длубала мініатюрки, відтак ґобелени, а далі копії старих майстрів, чогось усе-таки добилась. Вона так вдало підробила якесь полотно, що злий і недобрий торгаш продав його як автентичне. Це трохи нагнало смороду, герцогиня де Сан-Фернандо заборонила їй навіть копіювати Веласкесів, бо вони були «занадто схожі».
Усе це мені, певна річ, приносила Ґумерсінда, яка тільки одній їй відомим способом дізнається кожну плітку в Мадриді, перш ніж про неї довідається хтось інший — і щоразу вона приходила до мене, уся зашаріла, кажучи: «Ти навіть не підозрюєш, що сталося в цього дівчиська, яке хотіло накласти руку на наше майно!» — я лише потакував, бо ж не буду з нею сваритись, що це не дівчисько в нас, а ми в неї, а точніше, в її матері, й не намагались, а забрали майно, брешучи просто в очі над зануреним в агонію, спухлим батьком.
Так чи інак, Розаріо, врешті-решт, непогано влаштувалася з цим своїм малюванням, бо її прийняли на посаду вчительки рисунку однієї негарної, грубої дівчинки, яка, так склалося, є інфантою Іспанії. Але раптово через півроку вона вийшла з палацу на якісь вуличні заворушення — і так цим перейнялася, що захворіла на страшне запалення й померла. Відтоді Ґумерсінда не говорила про неї інакше, ніж «бідне дівчисько»; зрештою вона взагалі говорила про неї зрідка, бо про трупів нечасто з’являються плітки, які варто повторювати.
Якщо ж, однак, — думав я, — хтось мав іще після тих мініатюрок і ґобеленів, копій і базгранини які-небудь сумніви, що серед нас жив великий талант, тільки доля була до нього неприязною, то в цей момент мусив капітулювати; людина, яка дістає страшне запалення й істерику від вигляду шумного натовпу, нехай займається ґалантереєю: ґобеленами, навчанням інфант і малюванням сценок на віялах. Художникові не потрібна нюхальна сіль.
І тоді я пригадав її матір — стиснута в поясі, міцно збита, вона сміялася багато й голосно і тягнула батька до цирку та на розваги; як вона дивилася на бійки тварин; з якою насолодою поїдала гори їжі — і подумав: чи цю маленьку дівчинку, чи Пташечку, як і мене, з’їдали день у день, пожирали, довбли? Чи ліжко в Бордо було ліжком двох хижаків, м’ясоїдів, дітожерів, які ідеально пасували одне одному, знюхалися тваринним нюхом і сказали одне одному: «Я знаю твою потворну таємницю»?
Батько катається, наче сир у маслі, продаючи дідусеві картини — але я точно знаю, що він дуже уважно прораховує, що може продати, а що ще варто потримати в майстерні, на стінах мадридського дому, у Квінта-дель-Сордо; він тримає в голові каталог графіки, рисунків, картин, може їх оцінити за одну секунду, згадати рік і місце створення, іноді розповісти якийсь смішний анекдот про курку, яку кухарка згорнула з натюрморту і кинула до каструлі, або про нетерплячу натурницю.
Я маю свої підозри — наприклад, знаю, що він досі посилає сина покоївки до крамниці Езкери, де свого часу пензлі, фарби та клеї купував іще дідусь, і що Езкера досі надсилає йому нові пакунки з товарами, які, наче й не було нічого, зникають за дверима майстерні.
Зо два місяці тому я вибрався до Мансанареса, щоб показати Мануелю, який іноді грає з нами тріо, старе фортепіано, що стоїть у Домі Глухого; я не був там щонайменше два роки, якщо не чотири, і якщо навіть дурнуватий син Феліпе доглядає за будинком, час усе-таки робить своє; з даху позлітала черепиця, увесь тиньк у великих плямах, як мапа іншого світу, злущилася фарба з дверей і вікон, а паростки плюща поволі, але наполегливо руйнують стіни. Стара частина, куди я зайшов лише на хвильку, може взагалі завалитися, стільки тріщин у стінах і струхлявілих балок у стелі; великі сходи й далі виглядають монуменально, але будинок, у якому ніхто не живе, весь миршавіє зсередини, він непомітним чином перетворюється на дрібний пил, обвалюється; меблі набридли, ґобелени вийшли з моди, фортепіано розстроїлось і треба вирішити, викликати настроювача туди чи перевезти інструмент до міста і вже в нас його повернути до функціонального стану; оскільки Консепсьйон останнім часом маряться концерти для двох фортепіано, а зараз їй трохи гірше, то я й хотів би зробити їй невеличку приємність. Тільки батькова базгранина залишалася такою ж огидною, як і колись. Бідний Мануель, чий батько був стельмахом, а сам він за будь-яку ціну хоче вважатися знавцем і освіченою людиною, захоплювався шедеврами дідуся, що висять на сходовій клітці, так само, як і базграниною в музичній кімнаті; я не подав жодного вигляду — і пізніше, вже вдома, ми над цим із Консепсьйон добряче посміялись.