Голову собі дам відтяти, що він якось їй за це відплатив.
Бути все життя некоханою — це ще важче, ніж бути все життя некоханим.
Я за багато речей можу бути вдячним Богу, але найбільше зовсім не за те, що він обдарував мене генієм і грішми, бо й до генія, і до грошей я доробився тяжкою працею, а за те, що він дав мені любляче серце, відкрите до розмаїтої любові. Я любив свою дорогу дружину, любив усіх своїх дітей, включно з Хав’єром, любив малого Маріаніто і по-своєму навіть невістку; коли Ля Пепа померла, моє серце відкрилося до Леокадії, заблукалої душечки, нещасливої із сухим, скупим чоловіком — чи можна бути щасливою з ювеліром, людиною, що все здатна перерахувати на карати? — а потім до Пташечки, до малої Розарії. Так моє серце було відкрите до всіх видів і типів любові, навіть таких, про які я волів би забути і боявся згадати; оскільки весь час, з Божої ласки, воно перебувало в ненастанному бігу, немов гончак, що переслідує поранену сарну. Поки б’ється, доти переслідує.
Одним Господь дарує шляхетне походження, другим — красу, третім — табаку, як у мула, мені ж дав цей неприборканий голод, який веде мене через усе життя. Наскільки ж ми відрізняємось одне від одного, коли потураємо своїм непокірним членам! Якщо є медики, які можуть годинами верзти нісенітниці тільки про те, що бачать у пляшечці з сечею, то я, якби вмів писати, а не малювати, заповнив би цілі сотні сторінок науковим трактатом про те, що можна сказати про жінку, дивлячись лише на її дірку та поведінку цієї дірки. Ну, точніше, на кілька дірок. Від самої лише думки про це мій дослідницький орган навдивовижу пожвавлюється, попри восьмий десяток, що його ми обоє — і орган, і я — нещодавно розміняли.
За все своє життя я познайомився лише з одною-єдиною людиною, свідомою всього багатства знань, яке випливає з того, що інші вважають звичайним зляганням. Ля Альба! Це була не жінка, а чоловік із тонкою талією, довгим чорним волоссям і добрячими цицьками, це була наймогутніша людина в королівстві. Про неї казали, що вона могли би пройти через усю Іспанію з одного кінця до другого і жодного разу не покинути свою землю; це правда. Але йшлося не лише про багатство — вона, якби заповзялась, то справді перейшла б через усю Іспанію — через найгірші пустирища, через повну розбійників глушину — в одній парі балеток!
Навіть діти припиняли ігри, щоб на неї подивитися.
З якою працьовитістю вона виводила у своєму записничку довгі історії; немовби хотіла мені розповісти все своє життя — і як я шкодував, що не міг почути її голосу! Іноді я його собі уявляв: низький і співучий, хрипкий, коли вона лютилась, і лагідний у години ніжності. А ніжності, попри всю силу, вона мала в собі стільки, що могла би нею обдарувати з десяток жінок і чоловіків, бо мала двоїсту ніжність — чоловічу та жіночу.
Вона постачала мені шльондр із Кадиса, солодких пташечок, і писала, що наказувала візнику, якому довіряла цю делікатну справу, вибирати найбільш схожих на неї; він страшенно від цього шарівся, кретин. Але привозив їх із портових таверн — високих, засмаглих, зі скуйовдженими чорними кучерями. А я їх рисував. Ля Альба іноді мені асистувала — сиділа у принесеному спеціально з тераси зручному кріслі й гралася з мавпочкою або з Чорнушкою, Марією де ля Люз, донечкою її чорної невільниці, а я наказував дівчатам прибирати щоразу нові пози. «Мушу намалювати одну святу для олтаря під Сараґосою, — казав я, — то оця саме годиться! Нехай побожні поклоняються гріховним!» Вона дивилася на мене через плече і сміялась, — я відчував вухом її подих, — коли рука ходила особливо швидко і на раз-два на аркуші з’являлася маленька фігурка, що куйовдить чорне волосся, або тримає нічний горщик, або замітає підлогу. «Я могла би все життя замітати підлогу, — писала вона мені, — це цікавіше, ніж бути собою». Але сама вона ніколи не позувала для мене ні з мітлою, ні з нічним горщиком. Іноді вона наполягала, щоб я переспав з однією із дівчат. Писала: «Ґойє, розслабся». Мені не хотілось. Мабуть, вона вважала це невдячністю, дулася. Врешті-решт, посилала їх до бідного братика Базиліо, він ніколи не перебирав харчами й завжди користався. Ех, що ж це був за дармоїд: такий ніби сиротина, дурнуватий нікчема, який падав із подарованого герцогинею мула, але зі своїми справами впоратись умів. Колись він гупнувся з того мула в рів, вимазався в багнюці, як чортзна-що, весь кортеж зупинився і всі регочуть із братчика, який видряпується на дорогу, сповзає, знову видряпується, і вже герцогиня зістрибує з коня, вже летить у білій сукні, вже йому руку подає, вже обціловує його, вся брудниться й носить ці плями на білій сукні й червоній стрічці, як ордени, і промовляє до них усіх: «Він один мене розуміє, я від початку знала, що він один має таку ж душу, як моя». Ну, тому він і заростав жирком, і користувався ними, потвора, хай йому грець, мені для нього нічого не жаль. Не моїм користувався, не мої він їв ласощі. А Лузито? Це був красунчик, хлопець як мрія, кучерявий, чарівний, із вогником в очах, вона називала його своїм найулюбленішим синочком, він носив за нею парфуми та сорбети. Або Ля Беата, втілений монстр, стара дуенья, яка всюди бачила диявола, засушена, з білим обличчям, немовби посипаним білою пудрою, ходячий артритний труп, що дріботить крочками попід сукнею, наче повільна заводна іграшка.