— Нам смертельно набридла, — кричав Геббельс, — ця нескінченна казочка для нервових, яку мелють Черчілль і Рузвельт! Якщо вони, втративши розум, кинуться через Ла-Манш, вони розіб'ють свої тверді лоби об сталеву могутність атлантичного валу. Ми їм це забезпечимо…
В опублікованій потім газетами промові Геббельса після цих слів ішла грайлива ремарка: «Атлантичний вал овацій». Але саме після цієї промови Геббельса офіціальний Берлін про другий фронт замовк. Тепер ця тема була піддана на розтерзання фейлетоністам і карикатуристам. І лише в травні Герман Герінг на запитання кореспондента про можливість вторгнення противника через Ла-Манш відповів: «Фюрер вчить нас займатися реальними травами, а не балачками, так що давайте поговоримо про щось інше». Пропонувалося думати, що німецьким верховодам справді набридла «англосаксонська казочка», і саме тому вони про другий фронт тепер мовчать. Проте це було не так. Поінформовані люди з-поміж працівників гітлерівського генштабу та й багато хто з генералів знали, що ніякого атлантичного валу насправді немає і що цю «фортецю на заході» вигадав і спорудив у своїй уяві Геббельс. З особливою тривогою до всього, що було зв'язано з перспективою другого фронту, ставились генерали, що перебували тут, у центральній групі військ. Справа в тому, що останнім часом сюди стали надходити накази Гітлера про перекидання дивізій на інші фронти. Обмірковувати накази Гітлера ніхто не наважувався. Генерали, знизуючи плечима, казали своїм підлеглим, ніби у фюрера є точні дані про те, що наступу росіян на Центральному фронті найближчим часом не буде, і він вирішив перестрахувати себе на заході. Потім надійшов наказ Гітлера про необхідність підготувати до зняття з фронту цілої армії. Аж ось коли зробила свою справу давно почата дезінформаційна гра, яку за допомогою захоплених агентурних точок абверу провадила радянська контррозвідка. В хитро й розумно розставлені сіті цієї гри попався Канаріс, а за ним і генеральний штаб гітлерівської Німеччини. Вони повірили, що російська армія готує прорив там, де його найменше можна було чекати. Генерали центральної групи військ могли робити лише одне — у своїх донесеннях у ставку обережно натякати, що російський наступ на їхньому фронті цілком можливий…
У цей час Щукін почав небезпечно квапитись. Працюючи в групі «Два ікс», він дуже мало знав про стан справ на Центральному фронті, але відчував навколо себе атмосферу великої тривоги. В групі «Два ікс» Мюллер просто заборонив у службовий час розмовляти про хід війни. Мало того, він наказав винести з усіх службових приміщень радіоприймачі, пояснивши це тим, що у співробітників групи забирає дуже багато часу слухання самих тільки зведень командування. Щукін нервував: йому хотілось якнайскоріше і якнайкраще довести Рудіну щирість своєї обіцянки, заслужити прощення Батьківщини, а роботу в групі «Два ікс» було організовано так, що Щукін нічого, крім того, що він робив сам, фактично не знав. І він не міг зрозуміти головного: навіщо група «Два ікс» засилає в Москву агентів з документами, розрахованими на життя в Радянському Союзі навіть у післявоєнний час. У тому, що він робив, було все більше незрозумілого. До кінця зими він допитував військовополонених, яких йому надсилали, і відбирав з них кандидатів у агенти. Але відібраних ним людей надсилали не в школу, а в спеціальний відділ групи, який перебував під безпосереднім керівництвом Мюллера, і що далі робили з агентами, Щукін не знав. Одночасно, поза всяким зв'язком з відбором агентів, йому наказали готувати документи, які він зобов'язаний був здавати Мюллеру, не знаючи навіть, на чиє ім'я ці документи будуть потім виписані.
На початку весни до нього стали надходити полонені, явно відібрані попередньо і за певним принципом. Усі вони, перебуваючи в таборах для військовополонених чи в концтаборах, були активними помічниками катів і знали, що шляху назад у них немає, пощади їм від свого народу не буде, і тому готові були на все. Щукін спочатку не міг зрозуміти, на що вони розраховують, погоджуючись повернутися на Батьківщину в ролі агентів, але скоро ця обставина дещо прояснилась. З Берліна в групу «Два ікс» прибув чемодан чистих бланків радянських паспортів. Ціла бригада, до якої ввійшов і Щукін, почала обробляти ці бланки. На них ставили навіть штамп прописки. Щукін бачив, що прописку робили штампами найрізноманітніших міст, крім Москви. Але, як і раніше, він не знав, на чиє ім'я буде виписано той чи інший паспорт. Стало зрозумілим одне — першого-ліпшого посібника катів така радикальна зміна шкури, звичайно, влаштовувала. Отже, від непостійних документів військового часу група «Два ікс» відмовилась, і тим більше незрозуміло було, як тепер, у період війни, коли всі радянські люди такі пильні, агенти зможуть влаштуватися, маючи паспорти, але не маючи ніяких військових документів? Над усім цим Щукін сушив голову, намагаючись придумати, як за цих умов виконати свій обов'язок, і нервувався все більше.