В той день, коли берлінське радіо передало, нарешті, аж надто коротке повідомлення про «блискуче організований» відступ німецьких військ «від Ленінграда, що втратив своє значення», німці біля своїх радіоприймачів прослухали промову Герінга. Він почав її словами подяки до всіх, як він висловився, незліченних його друзів, які надіслали йому поздоровлення з нагоди дня його народження. Це були не просто хвастощі,—оратор чудово знав, що нічим так не можна розчулити німця, як неухильним, незважаючи ні на що, дотриманням всіляких родинно-сентиментальних дат і традицій. І, нарешті, цей початок промови був чудовим трампліном для розмови про чудо.
— Я разом з усіма вами, — продовжував він, — одержав від фюрера дорогоцінний подарунок. Це секретна зброя, придумана нашими вченими, розроблена нашими інженерами і втілена в грізні форми нашими невтомними робітниками.
Від тих днів «чудо» увійшло до арсеналу брехні гітлерівської пропаганди. Німецькі війська квапливо залишають благословенний Крим. Про це — в одній скромній фразі зведення. І тут же багатослівно і з пафосом — про чудо, про секретну зброю. Десятки тисяч німецьких солдатів варяться в смертному корсунь-шевченківському «котлі» — нічого, фюрер уже знає грізну для ворога годину, коли він накаже пустити в хід свою таємничу зброю. Що це за зброя, німцеві знати не треба. Час цієї зброї ще не настав…
Мюллер не ждав цього чуда. Він чекав радянського наступу на своєму фронті, міркуючи з приголомшливою простотою і логічністю: «Росіянам просто ніде більше наступати; скрізь, де можна, вони це вже зробили. Тепер черга за нами. А якщо так, треба бути до цього готовим».
Зачитаний на черговій нараді наказ Зомбаха не містив нічого конкретного чи практичного. Це був набір пишномовних фраз про необхідність бути, як ніколи, організованими, про особливу відповідальність абверу перед Німеччиною і її фюрером, про непохитну впевненість у перемозі і готовність в ім'я цієї перемоги пожертвувати усім. І лише в самому кінці наказу було два-три рядки, які містили щось практичне і дуже важливе для Рудіна, — в наказі було оголошено, що відповідальним за здійснення цих евакуаційних операцій по «Сатурну», зв'язаних з можливими ускладненнями на фронті, призначається Мюллер.
Коли Мюллер уже хотів закрити нараду, з свого місця важко підвівся Зомбах.
— При створенні «Сатурна», — сказав він, оглядаючи кімнату своїми холодними очима, — йому була обумовлена оперативна рухливість. Ми нерозривні з групою військ «Центр». Внаслідок об'єктивних обставин тривалий час ми незрушно перебували в цьому місті. І дехто міг уже забути, що наша далеко не остання особливість — оперативна рухомість, уміння вести нормальну роботу в умовах пересування, тобто в супідрядності з тими оперативними маневрами, що їх здійснюють війська групи «Центр». Ось про це ми і вирішили всім вам нагадати…
Нарада відбувалася 6 червня увечері. А на другий день сатурнівці дізналися про початок вторгнення союзників Росії у Францію. Не можна сказати, що ця неприємна новина була сприйнята панічно чи хоча б з серйозною тривогою. Але знову ж це слід віднести за рахунок спритності, з якою гітлерівська пропаганда заспокоювала німців. «Нічого серйозного у Франції не відбувається, просто Черчілль і Рузвельт лізуть у другий Дюнкерк, і чим більше вони своїх приречених солдатів висадять на французькому узбережжі, тим важчими і скандальнішими будуть їх цілковитий розгром і знищення», — так сказав по радіо 1 червня керівник відомства преси Шмідт.
Не минуло й двох тижнів, як стало ясно, що атлантичний вал—не що інше, як плід фантазії Геббельса, і що ніякого другого Дюнкерка не вийшло, а Німеччина має другий фронт.
22 червня почався могутній, нестримний наступ радянських військ на Центральному фронті. 23 червня в «Сатурн» прилетів Хуппенкоттен. Повноваження, з якими він примчав, були трохи дивні. Всі знали, що він гестапівець, який робить велику кар'єру, і знали, що він — одвертий недоброзичливець Канаріса, а той, в свою чергу, ненавидів цього вискочку. Хуппенкоттен прибув, маючи документ, підписаний Кальтенбрунером. Документ гласив, що пред'явник цього має з'ясувати на місці питання, що цікавлять управління імперської безпеки. Одночасно в «Сатурн» надійшла шифровка Канаріса, в якій пропонувалося в разі необхідності всіляко сприяти йому. Прочитавши шифровку, Зомбах тривожно задумався: виходило, що межі цієї необхідності мав встановити сам Хуппенкоттен? Дивно…
— Я мушу переглянути весь ваш агентурний архів, — безапеляційним тоном заявив Хуппенкоттен. — В разі потреби дещо з архіву я вилучу для доставки в Берлін.