— Я вже роблю це. Тільки поки що я відсилав їх ближче до фронту.
— Чудово! — Хуппенкоттен поглянув на годинник. — Треба піти попрощатися з Зомбахом.
У Зомбаха Хуппенкоттен був майже веселий.
— На щастя, полковнику, поки що нічого такого, що давало б привід вважати «Сатурн» колективом сліпців, а росіян — геніальними дезінформаторами, я не виявив. Це було б занадто, хіба не так?
Зомбах не відповів.
— Але ви, полковнику, мусите зрозуміти нервозність Берліна.
— Я вже розумію… — двозначно сказав Зомбах.
— Тим краще! — також з якимсь особливим значенням вигукнув Хуппенкоттен. — Які останні вісті про наш фронт?
— Росіяни поглиблюють прорив у центрі. Півгодини тому я розмовляв по телефону з генералом фон Тресковим. Він від конкретної оцінки становища ухилився.
— Старий лис, — посміхнувся Хуппенкоттен. — Моя вам порада: готуйте евакуацію «Сатурна».
— До пересування ми готові з першого дня нашого існування, — сухо мовив Зомбах.
— Ну й чудово! Дозвольте побажати вам успіхів і попрощатися…
Хуппенкоттен вилетів вдень 26 червня. А в ніч на 27 червня весь гарнізон «Сатурна» було піднято по тривозі.
Наступ радянських військ ставав усе більш навальним. Ще у вечірньому зведенні напередодні говорилося, що росіяни, прорвавши німецьку оборону на невеликій ділянці фронту, самі лізуть у «котел». А вночі Зомбаха підняв з ліжка телефонний дзвінок із штабу військової групи «Центр». Дзвонив генерал фон Тресков.
— Вам необхідно, — сказав він, — терміново передислокуватися на захід. Я тільки що говорив з адміралом Канарісом. Ми зійшлися на тому, що вам слід поки що перебратися в Мінськ, передбачивши, однак, і дальше пересування з орієнтацією на Брест або, ще краще, Білосток. Вирішуйте це самі.
— Що відбувається? — голосно закричав Зомбах.
— Іде війна, полковнику, — спокійно відповів генерал. — Прошу вибачити, мене кличуть до іншого апарата. До побачення!
Коли Зомбах ще одягався, подзвонив Канаріс. Він говорив з ставки.
— Коли ви можете вирушити? — спитав він.
— За графіком ми повинні зібратися за чотири години.
— Добре б вам виїхати затемна. Російська авіація дуже активна. Можливо, що ви залишитеся в Мінську. В усякому разі, там у вашому розпорядженні військовий городок. Завтра при в'їзді в Мінськ вас чекатиме майор Гордон. Дійте, полковнику.
Канаріс поклав трубку; він, очевидно, не бажав або не чекав ніяких запитань.
Зомбах наказав підняти гарнізон по тривозі…
За розкладом загальної тривоги Рудін зобов'язаний був з'явитися до головного будинку і взяти участь у навантаженні на машини майна «Сатурна». Коли він прибіг, там уже стояла колона машин і біля кожної по чотири солдати, готових приймати і вкладати вантаж. Ланцюжок солдатів стояв і на сходах всередині будинку. В усіх кабінетах співробітники швидко складали папери в плоскі залізні ящики, які, ніби по конвеєру, рухались по ланцюжку солдатів до виходу, до грузовиків. Поряд з останнім ящиком документів того чи іншого відділу йшов начальник цього відділу. Простеживши за вантаженням останнього ящика, він підходив до Мюллера, який стояв на ґанку, і рапортував: «Четвертий відділ повантажено». Діяла непохитна німецька організованість.
Рудін стояв у самому кінці ланцюжка і передавав ящики уже в руки солдатів. Судячи з усього, вантаження закінчувалось, а майна групи «Два ікс» ще не виносили. Не було видно і співробітників групи. Невже вони залишаються? Ця думка буквально обпекла Рудіна. Що ж це виходить? Він зараз поїде невідомо куди, а те, заради чого він живе і ризикує життям протягом усього останнього часу, залишиться тут? Залишиться і Щукін — без зв'язку і, отже, зовсім не корисний…
Вантаження закінчилось. Із будинку виходили співробітники, простуючи до автобусів, що стояли попереду колони. Рішення з'явилось вмить. Рудін підійшов до Мюллера.
— Чи можу я, пане підполковнику, попрощатися з своїм колегою Щукіним?
— Не можете, він зайнятий, — відрізав Мюллер і раптом здивовано поглянув на Рудіна. — Давно це ви стали з ним друзями? Я чув зовсім про інше…
Рудін не встиг і слова сказати, як до них підбіг майор Глікштейн, який відповідав в евакуації за десятку сатурнівців, до якої входив і Рудін.
— Я ж шукаю вас, пане Крамер! — закричав він в'їдливим бабським голосом. — Усі вже в автобусі! Колона рушає! Негайно на своє місце!..