— Доповім… — Марков знову обняв Будницького. — Спасибі вам ще і ще раз…
Будницький попрощався з усіма і побіг. Марков через вікно побачив, що Будницький сідає в сяючий на сонці лаком офіцерський мерседес, і зареготав, кличучи до вікна товаришів.
— Гляньте на цього чорта! От хазяйновитий чоловік — у нього машина краща, ніж у того генерала…
Прибіг полковник Іващенко. Гепнувся на стілець, почав витирати чоло синьою хусточкою.
— Тільки на війні таке буває,—розповідав він, витираючи обличчя і кашкета. — В одній штабній кімнаті я вибиваю для вас літак, і в мене нічого не виходить: немає у них літака, і край. А в цей же самий час у сусідній штабній кімнаті людина захрипла, передаючи в усі кінці наказ розшукати вас і відвезти на аеродром, де вас чекає літак на Москву. Ось, будь ласка, це по вас… — Іващенко показав у вікно на зелений штабний автобус.
…Літак летів низько і, як здавалося Маркову, нестерпно повільно. Внизу сонно пропливала понівечена війною літня земля. Але й така вона виглядала тут зовсім мирно, а головне, була своя, рідна, безпечна, зовсім не та, що ховалася в нічній темряві, коли вони летіли з Москви до того першого свого болота… Але чому так повільно летить літак?
Рудін сидів поряд з Галею. Вони дивились на землю і, як діти, раділи, спостерігаючи, що робилося внизу. Літак летів невисоко, і все було чудово видно, тільки ніби в зменшеному масштабі.
— Дивись, жінка бере воду з криниці…
— А он обгорілий танк. Бачиш? Цікаво, наш чи не наш?
— Глянь, поїзд! Пасажирський! От чого давно не бачив.
Так вони читали землю до самої Москви. Коли під крилами літака з'явилася московська околиця, Рудін раптом крикнув:
— Дивись, хлоп'ята футбол ганяють в одні ворота! Галя поглянула на нього, а потім сказала:
— Не хочу на хлоп'ят дивитись, усе про нашого Колю згадую…
Бабакін необачно сів поряд з Щукіним. Весела його вдача шукала простору. Його так і тягло сипати дотепами і сміятись. А Щукін мовчав як пень. Дивився в вікно і ніби нічого там не бачив. Він думав свою думу, балаканина Бабакіна його дратувала, хоч він і намагався це приховати. Бабакін уже давно хотів пересісти від нього і, побачивши внизу Москву-ріку, кинувся повідомити про це Галю і Рудіна.
До прибуття марковців у приймальні Старкова стало тіснувато. Тут зібрались майже всі, хто так чи інакше був зв'язаний з операцією проти «Сатурна». Усім їм хотілось побачити своїх товаришів, які поверталися після дуже небезпечної роботи. Та це, однак, зовсім не означало, що коли марковці нарешті з'явилися, їм було влаштовано якусь гучну чи, не дай боже, сентиментальну зустріч. Їх оточили. Їм тисли руки. Жартома поздоровляли з приїздом. Задавали питання на зразок: «Ну, як вам там жилося?» Питали, знаючи прекрасно, що у відповідь почують: «Нормально», — і не чекали іншої відповіді. Дружньо штовхали їх у груди, підморгували. Але було при цьому в очах усіх цих людей, саме в очах, щось невловимо тепле, своє, що для марковців було найдорожчим на світі. Вони були схвильовані гордим відчуттям бойового товариства і своєї приналежності до нього.
Старков обняв і розцілував кожного. Вітаючись, він підозріло мовчав і відводив погляд. Тільки зустрівшись з Щукіним, на мить завмер і вже з звичайним виразом обличчя потиснув йому руку.
— Спасибі,— уривчасто промовив він і повернувся до столу.
Розсілися круг великого столу. Старков поглянув на годинник.
— Насамперед нам треба відпустити товариша Щукіна. Через годину відходить його поїзд на Барабінськ. Зараз, товаришу Щукін, вам дадуть квиток і відвезуть на вокзал. Ваша сім'я попереджена і чекає вас. А через місяць ви повернетесь, і тоді ми вирішимо, що вам робити далі. Я ще раз дякую вам за допомогу. Скажу вам прямо: все інше у вашій долі цілком залежатиме від вас. Тільки від вас.
Щукін підвівся і тихо сказав:
— Дякувати вам повинен я. Спасибі…
— А тепер поговоримо, як кажуть, по-сімейному, — сказав Старков, дочекавшись, коли Щукін вийшов. — Так, цікаво, як він поведеться в сім'ї? Чи скаже їм всю правду?
— Гадаю, що скаже, — сказав Рудін.
— До речі, Рудін. Треба буде вам, не відкладаючи, написати все, що ви думаєте про Щукіна. Треба розібратися по справедливості з усіма його ділами.
— Я напишу.
— Де список?
Марков поклав перед Старковим два засургучовані пакети.
— Ось. Але його треба склеїти.
Старков викликав по телефону начальника технічного відділу, передав йому пакети.
— Робота дуже термінова. За годину список ціленький мусить лежати у мене на столі.