— Отже, так. Під час далекого рейду підібрали ми пораненого хлопчака. Миколкою звати. Тезко, значить, мені…
— Відставити непотрібні подробиці! — крикнув Будницький.
— Єсть відставити непотрібні подробиці,— мов тиха луна, повторив Ольховиков. — Ну, значить, підібрали цього хлопчака і доставили на базу. Сюди, значить, — він замовк, віддано і запитливо дивлячись на свого командира.
— Ви що, забули, який, у нас режим? — суворо запитав Марков.
Ольховиков ворухнув своїми могутніми плечима.
— Чому забув?
— Товаришу підполковник, хай він усе доповість, як було, — сказав Будницький. — Доповідай, Ольховиков, як ти докотився до своєї злочинної легковажності.
— Значить, так… — Ольховиков посопів, дивлячись у стелю, і почав: — За містом Гомелем підірвали ми бензосклад. І згідно зі схемою поверталися додому. Перший день перечекали в лісі. А вночі знову йшли. Бачимо, горить село. Підійшли ближче. Картина ясна — карателі побували. Навколо трупи розкидані. Жінки, між іншим, і старики. І хоч би тобі одна жива душа. А будинки горять. Ну, значить, ми постояли, пожурились і пішли далі, як за схемою. Тільки відійшли від палаючого села кроків на триста, дивимось, щось метнулося з дороги. Олексієнко зразу туди і витягає хлопчину. Рука в нього прострелена ось сюди, — Ольховиков показав на кисть своєї величезної ручиськи. — Ну, що з ним робити? Кинути? Всі мої бійці мовчать і на мене дивляться. І я ж бачу, як вони дивляться. І сам я що, звір якийсь, чи що? От ми того хлопчину і взяли… — Ольховиков помовчав і додав: — Кмітливий. Років тринадцять йому. З міста, між іншим.
Будницький, який весь час намагався врізатися в розповідь старшини, крикнув:
— Ти про режим скажи! Що ти про це думаєш?
— Скажу… — Ольховиков знову глянув у стелю. — А що він, цей пацан, зробить шкідливого для нашого режиму? Такий хлопчак може й згодитися для діла. В розвідці, наприклад.
— Він ходити може? — запитав Марков.
— А чого ж? — посміхнувся Ольховиков. — У нього тільки рука поранена.
— Приведіть його сюди, — наказав Марков.
Ольховиков з несподіваною проворністю зник за дверима. Будницький вичікувально мовчав, поглядаючи на Маркова.
Ольховиков привів худого, тоненького хлопчика. Тримаючи біля грудей забинтовану руку, він понуро дивився на Маркова.
— Як тебе звати? — запитав Марков.
— Коля, — ледве чутно відповів хлопчик і, ковтнувши слину, повторив голосніше: — Коля, прізвище — Куканов. Я з Гомеля, а як почалася війна, жив на селі, в тітки.
— Хто твої батьки?
Мама — лікар, а батько — танкіст.
Де вони?
— Як де? Воюють, мабуть. Тьотя Даша ходила до міста, так там і будинку нашого нема.
— Що ж тепер, тьотя Даша буде тебе шукати?
— Не буде, — тихо відповів Коля.
— Її, товаришу підполковник, убили, — пояснив Ольховиков. — І її доньку теж. І все це у нього на очах.
— Товаришу начальник, залиште мене тут, я згоджуся, слово честі, згоджуся. Я малювати вмію, я все буду робити, — швидко випалив Коля те, чого його явно навчив Ольховиков.
— Гаразд, подумаємо, — сказав Марков і повернувся до Будницького. — Влаштуйте його.
— Він у мене буде, — занепокоєно прогув Ольховиков.
— З вами розмова буде окрема, — сухо, але зовсім не суворо сказав Марков.
Отак і з'явився на базі Коля Куканов.
Розділ 6
Нарешті прийшла довгождана радіограма з Москви. Комісар держбезпеки Старков повідомляв про місце і час зустрічі Маркова з секретарем підпільного обкому товаришем Олексієм. Вона мала відбутися в найближчу суботу, о двадцять другій годині, в селі Набережному, в будинку попа.
У п'ятницю ввечері Марков послав туди Кравцова і двох бійців з загону Будницького. Вони мали розвідати обстановку в селі, а потім охороняти місце зустрічі. Сам Марков прибуде туди точно в призначений час.
Кравцов з двома бійцями залишили острів уночі. На світанку вони вийшли до автобази імені Будницького — так назвали землянку на краю болота, де зберігалося п'ять велосипедів, що їх роздобули за наказом Будницького його бійці. Цей, як його називав Будницький, ножний транспорт допомагав його групі здійснювати все дальші рейди.
Кравцов і його бійці поїхали на велосипедах польовою дорогою, що звивалася вздовж річки і ховалась за горизонтом, де чорнів ліс. Село Набережне розкинулось за лісом, і до нього було не менше двадцяти кілометрів.
Осінь відчувалася в усьому. Низькі брудні хмари закривали небо. Давно пожухло листя чагарника. Нескошений лан жита побурів, від нього віяло пріллю. Шпаки прудкими зграями перелітали з місця на місце, готуючись до далекої подорожі в теплі краї. Річка набрала свинцевого кольору, її брижив холодний вітер. На зарослому травою путівці велосипеди ковзали, загрузали в наповненій водою колії.
Попереду їхав Кравцов. Його кругле добродушне обличчя розчервонілося. Натискаючи на рипучі педалі велосипеда, він з досадою думав, що даремно послухався Будницького і надів під піджак тілогрійку. Тепер йому було жарко, а заткнутий за пояс пістолет боляче давив у ребра.
Щоб не думати про все це, він почав слухати розмову бійців, які їхали за ним.
— Подивись ліворуч, он самотнє дерево. А трохи праворуч від дерева — людина, чи що?
— Я вже давно дивлюсь, — обізвався другий голос. — Не ворушиться, ніби пеньок.
Кравцов теж почав дивитись туди. Те, про що говорили бійці, скидалося на людину, що сидить під деревом. Всю дорогу до самого лісу вони поглядали туди і прийшли до висновку, що це все ж таки пеньок: за весь час силует жодного разу не ворухнувся.
В лісі дорога була така розквашена, що знайти на ній навіть вузьку суху стежку для велосипеда було неможливо. Машини заховали в лісі і далі попрямували пішки.
До села Набережного підійшли опівдні. Сховавшись у чагарнику на горбочку, вони спостерігали звідти, що робилося на єдиній вулиці села, яку звідсіля їм було добре видно. Село, здавалось, вимерло. Тільки над будиночком, що тулився біля церкви, на старій самотній березі, теж, очевидно, збираючись на південь, неспокійно горланили граки.
Та ось із крайньої хати вийшла жінка, по самі очі зав'язана чорною хусткою. Вона спинилася біля хвіртки, поглянула в похмуре небо, потім — на обидва боки і вернулась до хати. Трохи згодом з хвіртки вийшов хлопчак, теж постояв, подивився навкруги, а потім повільно пішов по вулиці до центру села. Біля церкви немов крізь землю провалився. Кравцов бачив, як він зайшов за кущ бузку і там ніби розтав. Однак через деякий час хлопчик з'явився по другий бік церковної загорожі і пішов далі вулицею, майже до самого її кінця, де зайшов у похилену хатинку, вікна якої були забиті дошками.
«Мабуть, неспроста гуляє цей хлопчина», — подумав Кравцов. Один з бійців немов почув його думку і тихо сказав:
— Здається, малий оглядає село.
— Я теж так думаю, — погодився Кравцов.
Минула ще година, а може й більше, і весь цей час село здавалося вимерлим. Десь за хмарами сонце котилося до горизонту, і його рух вгадувався з того, як темніло небо на сході.
— Чуєш, мотор! — швидко промовив один з бійців. Кравцов теж чув віддалений, що поступово наближався, рокіт.
У село в'їхав потужний тривісний грузовик, у залізному кузові якого сиділо не менше як півсотні німецьких солдатів… Посеред села грузовик зупинився, з шоферської кабіни виліз офіцер у чорній есесівській шинелі. Хвилин п'ять офіцер стояв біля машини, немов чекав когось. Потім сказав щось солдатам і швидко заліз у кабіну. Солдати встали, підняли автомати, і тишу прорвала шалена стрілянина. Грузовик повільно поїхав далі, солдати не переставали стріляти. Їхньою мішенню були селянські хати. Із дзвоном вилітали шибки з вікон. На одній хаті запалала солом'яна стріха. Грузовик виїхав із села і помчав до горизонту. В тиші, яка запанувала, чутно було тільки тріск шаленіючої пожежі. Але на вулиці, як і раніше, ні душі. Кравцов почув поряд незрозумілий звук, повернувся. Це скрипів зубами боєць, що лежав поряд з ним: від гніву обличчя в нього стало сірим, побілілими руками він стискав гвинтівку.
— Ледве стримався, — хрипко промовив він, винувато посміхаючись і, зсунувши кашкета на потилицю, рукавом витер піт на лобі.— От іроди!..