Кравцов мовчав, здивовано дивлячись на Маркова. Перехопивши його погляд, Марков повторив:
— Що у вас? У нас з вами дуже мало часу.
Кравцов розповів про свою розмову з начальником гестапо Клейнером.
— Ну, бачите, про найважливіше ви не говорите, — сказав Марков без подиву, мовби те, що сказав Кравцов він знав раніше. — Коли ви мусите дати Клейнеру дані по підпіллю?
— Завтра вранці.
— Вони готові?
— Так, ось вони.
Марков уважно прочитав їх.
— Оці три адреси, які ви наводите, реальні?
— Так. На жаль, — відповів Кравцов. — Треба сьогодні ж попередити підпілля, щоб вони пішли з цих адрес, але залишили б там свої явні сліди. У цьому мій розрахунок.
— Taк, мабуть, це єдиний вихід, — погодився Марков. — Що ще?
— Що порадите відносно клятого другого відділу?
— Треба туди влазити, Кравцов. Треба. Придумайте для цього привід самі. Вам там усе це видніше, але завдання таке: туди треба влазити, інакше ми можемо зазнати тяжких втрат. Очевидно, вони готують облаву.
— Я розумію, — озвався Кравцов.
— Я знаю, це буде і важко і небезпечно, — сказав Марков. — Другий відділ набитий досвідченими шпигами, але треба йти на риск. І коли Добринін не справився з важким завданням, що виникло перед ним, ви, я певен, справитесь.
— Шкода його все-таки, — тихо сказав Кравцов.
— Звичайно, шкода, — майже зі злістю промовив Марков і, глянувши на годинник, сказав: — Вам час іти. — Він устав і подав руку. — Отже, проникнути в другий відділ що б там не було. І не пропустити дату облави.
Вибравшись із штольні в ярок, Кравцов опинився під зоряним небом, серед спокійної і доброї тиші ночі. Наприкінці зими бувають такі, уже зовсім не зимові ночі. Кравцов сів на колоді. Він дивився в чорне небо, шукаючи в ньому єдине відоме йому сузір'я — Велику Ведмедицю… Йому просто не хотілось повертатися до свого нереального життя, сповненого, проте, цілком реальних і щоденних небезпек. І невідомо, скільки б він отак просидів, коли б край виходу із штольні не з'явився Коля, який сердито прошепотів:
— Товаришу Кравцов, хіба не знаєте? Лишатися біля входу не можна.
— До побачення, Миколко… — Кравцов підхопився і швидко пішов яром навскоси униз.
Частина четверта
«САТУРНА» МАЙЖЕ НЕ ВИДНО
Розділ 48
«Весна без надій», — так через два роки на Нюрнберзькому процесі фельдмаршал Кейтель назве весну сорок четвертого року. Але тепер, коли ця весна ще тільки йшла по землі, гітлерівська пропаганда запевняла німців, що все гаразд і події розгортаються згідно з задумами Адольфа Гітлера. Німецька армія билася завзято, і це було головним і єдиним аргументом у пропаганді брехні і обману. Робітникові казали: «Працюй, не рахуючись з часом, будь гідний солдата. Німеччина переможе». Під приводом допомоги солдатові в країні безперервно проводились реквізиції, що називалися то зимовою допомогою солдатові, то літнім сприянням фронту. В березні сорок четвертого року по радіо транслювалась промова міністра пропаганди Геббельса, яка потім була опублікована в газетах під заголовком «Упевненість і ще раз упевненість». У залі, де Геббельс виголошував цю промову, сиділи закінчені головорізи есесівських банд. Вони мало не після кожної фрази Геббельса влаштовували овації, схожі на ревіння поранених слонів. У газетах промова рясніла ремарками «овація», «бурхлива овація», «громоподібна овація», «величезне захоплення і піднесення», «вигуки: «Хайль Гітлер!» і таке інше. Геббельс, звичайно, був досить добре обізнаний із справжнім станом речей, і тим страшнішою була брехня, якою була насичена кожна фраза його виступу. Минуло три роки війни. Мільйони німецьких солдатів були вже в могилах, а сотні тисяч міських жителів — під руїнами розбомбованих будинків. Захоплені території були втрачені, і в цьому розумінні Німеччина опинилася біля розбитого корита. Її людські і технічні резерви були гранично виснажені. В генералітеті бурхливо назрівала відкрита опозиція Гітлеру. Словом, ішла весна без будь-яких надій, и Геббельс говорив, що німецькі солдати вимотали вкрай сили росіян, що радянське командування сліпе, не знає, що на нього чекає найближчим часом. Нервуючи, він повідомляв «по секрету», що Гітлер уже підписав історичний наказ, а доблесні солдати Німеччини сповнені ентузіазму гідно реалізувати геніальні накреслення свого фюрера. Оголошуючи про те, що Гітлер удостоїв високої нагороди творців секретної зброї перемоги, Геббельс запевняв, що ця зброя уже в руках армії і не за горами той день, коли вона впаде нищівною відплатою на голови ворогів. Він запевняв, нібито союзники Кремля, англосакси, уже зрозуміли, в яку скандальну і катастрофічну ситуацію вони вскочили, і мріють тільки про одне — як би хутчіш вистрибнути з цього поїзда, що йде під укіс. Вони вже три роки обіцяють росіянам завтра відкрити другий фронт. «Де він, цей другий фронт? Покажіть мені його, будь ласка!» — зловтішався Геббельс під регіт есесівців. Німеччина і її бойові союзники, фюрер і його армія беруть війну, перемогу і долю світу в свої руки. Віра фюрера в переможний кінець великої битви має стати впевненістю кожного німця! Упевненість і ще раз упевненість!» — закінчив Геббельс під скажене ревіння есесівців.
Цю промову Геббельса полковник Зомбах слухав по радіо разом з Канарісом у його кабінеті. Керівник «Сатурна» за терміновим викликом шефа вчора прилетів у Берлін, але тільки сьогодні зміг потрапити до нього, і вийшло так, ніби Канаріс викликав його спеціально для того, щоб разом з ним послухати міністра пропаганди. Зомбаха запросили до кабінету в ту хвилину, коли в радіоприймачі гриміла овація на честь Геббельса, що з'явився на трибуні. Канаріс кивнув Зомбахові і показав на крісло, а потім на гучний приймач. Вони понад годину слухали промову. Коли заспівали гімн, Канаріс вимкнув радіо і обернувся до Зомбаха.
— Ну, що скажете, полковнику?
Зомбах опустив плечі і, випростуючись, глибоко зітхнув, ніби давав зрозуміти: гаразд, з промовою закінчено, давайте говорити про справу.
— Впевненість, Зомбах, і ще раз упевненість — ось чого бракує нам з вами, — сказав Канаріс і, дивлячись на приймач, додав: — Упевненості доктора Геббельса можна тільки позаздрити, хіба не так?
— Так, він вірна людина фюрера, — відповів Зомбах.
— Ми, Зомбах, усі вірні люди фюрера, — стомлено сказав Канаріс. — Нам треба тільки точніше і конкретніше знати, на чому ця впевненість тепер грунтується. Скажу вам, як це питання розумію я. Союзники Росії справді підозріло зволікають з другим фронтом, а самі ведуть війну на задвірках земної кулі. Не може бути сумніву, в одному: їм не потрібні більшовики як переможці Німеччини і господарі Європи. На крайній випадок їм треба розділити Європу хоча б навпіл. Але це, повторюю, в крайньому разі. А чи не краще для них, враховуючи втомленість світу од війни і її непопулярність, виступити з благородною ініціативою про мир? З допомогою миру поки що зупинити червоних, а потім знайти привід, щоб разом з нами загнати їх назад у межі Кремля.
— Невже ви вважаєте таку перспективу реальною? — здивувався Зомбах.
— Цілком. Як велику таємницю, яку я довіряю одиницям, можу сказати вам, що в Швейцарії вже давно перебуває дуже впливова особа з Америки, на прізвище Даллес, наш з нами колега за фахом. Так от, він вперто зондує якраз цю саму перспективу, що здається вам нереальною. А за цих умов що треба демонструвати Німеччині? Впевненість, Зомбах, і ще раз впевненість. У цьому головне значення промови. — Канаріс знову подивився на радіоприймач. Помовчав. — А секретна зброя, підписаний генеральний наказ і таке інше — це адресовано обивателю. Він дуже любить вірити у всілякі чудеса і секрети…
Зомбах весь перетворився на увагу і з властивою йому повільністю ретельно і діловито обмірковував те, що почув. «Ось вона, велика політика», — думав він з шанобливістю людини, що сама до цих високих справ не причетна. По дорозі в Берлін у літаку він старанно обдумував свою розмову з Канарісом. Останнім часом він був все більше незадоволений роботою «Сатурна». Взаємини його з Мюллером дедалі загострювалися, і зараз у «Сатурні» фактично було два керівники і біля них два табори працівників, які багато в чому діяли немовби самостійно. У всякому разі, про багато які вказівки і справи Мюллера Зомбах дізнавався постфактум і, дбаючи про дисципліну серед співробітників, змушений був удавати, ніби все це з ним було своєчасно погоджено. Зомбах не був певен навіть, що знає все, що робить у «Сатурні» Мюллер. Ось про це він і збирався сказати Канарісу з усією одвертістю. Але було й таке, про що він вирішив не говорити, якщо про це перший не почне мову сам шеф. Насамперед про безсумнівну безперспективність роботи «Сатурна». Більш того, про відчуття, що діло йде вхолосту. Одна справа, коли фронт був спрямований на Москву, що є головною ціллю «Сатурна». Тоді навіть найнезначніша інформація агента могла згодитися. Інша річ тепер, коли фронт, мабуть, безповоротно відкотився од Москви і коли розвідка в радянській столиці може бути корисною тільки в тих випадках, коли вона здобуває важливі відомості про плани і задуми противника за найбільшим рахунком. А таких відомостей було мало. Останнім часом, думаючи про це, Зомбах уже почав внутрішньо погоджуватися з Мюллером, що тепер небезпечнішими для противника є не розвідка, а диверсії. Однак першим говорити про все це Канарісу Зомбах не збирався; він не знав, яку гру з гестапо веде зараз шеф абверу.