Було видно, що і всі співробітники теж не знають, навіщо їх викликали. Знав хіба що тільки Мюллер, який сидів осторонь у глибокому кріслі і переглядав папери, роблячи на них помітки.
— Прошу уваги! Встати! — вигукнув Зомбах і взяв зі столу аркуш паперу. — Зачитую наказ по штабу центральної групи військ.
Це був наказ про нагородження Крамера і Щукіна медалями «Знак з мечами» другого ступеня. До них підійшов ад'ютант Мюллера Біркнер і вручив коробочки з медалями. Потім вийшов з-за столу Зомбах, потиснув їм руки і виголосив коротку привітальну промову.
— Сумлінна праця, — сказав він, — не проходить повз увагу фюрера. Я подвійно радий, що нагороду одержали люди, які прийшли до нас з іншого і ворожого нам світу. І цей факт говорить багато про що. Ті, хто зрозумів і щиро сприйняв ідею Німеччини, виконують для неї складну, нелегку роботу і по той бік фронту, і тут.
Рудін і Щукін подякували за нагороду і пообіцяли виправдати виявлене їм довір'я і честь. Їм скромно поаплодували, і Зомбах оголосив церемонію закінченою.
Уже в коридорі Щукіна і Рудіна наздогнав ад'ютант Мюллера Біркнер. Він взяв їх під руки.
— Панове, мені доручено влаштувати для вас по змозі урочисту вечерю. На жаль, дам не буде! Прошу вас о двадцять першій нуль-нуль зайти до мене в кімнату, де я живу.
— З задоволенням! — весело обізвався Рудін.
Щукін лише кивнув головою.
До вечері лишалося менше години. Рудін прийшов додому, сів за стіл і став обмірковувати, як поводитись на вечері. По-перше, чому організацію вечері доручено Біркнеру? Він же й слова не розуміє по-російськи, а Щукін не знає як слід німецької. Хіба не повинні були подумати про це організатори печері, враховуючи, що за столом буде, очевидно, всього лише троє? Отже, нащось треба, щоб господарем столу був саме Біркнер. Навіщо? А чи не для того, щоб більш природною вийшла поява на вечері і самого Мюллера? Але все могло бути і значно простішим: вирішили влаштувати вечерю з випивкою і врахували, що з усіх близьких до керівництва офіцерів Біркнер найбільше підходить для такої вечері: про його гулянки і картярство весь час ідуть розмови в «Сатурні». Так чи інакше, Рудін вирішив, що на вечері він має бути невимушеним, веселим, як і належить поводитись людині, що тільки-но одержала нагороду.
Побачивши накритий стіл, Рудін одразу зрозумів, що доведеться багато пити — в центрі столу стояла ціла батарея пляшок, а з їжі було лише кілька банок консервів і хліб.
— Вечеря буде чоловічою, панове, — сміявся Біркнер. — Супу, що його так обожнюють росіяни, не передбачається. — Він звернувся до Рудіна: — Перекладіть це панові Щукіну.
Рудін переклав. Щукін осміхнувся і сказав, показуючи на пляшки:
— Росіяни розуміються й на цьому.
Рудін переклав його слова, і Біркнер заплескав у долоні.
— Чудова відповідь!
Вони сіли до столу.
— Почнемо з класики, — оголосив Біркнер. — З руської горілки. — Він налив горілку в фужери для пива і підняв свій. — Панове, поки я ще тверезий, я мушу сказати дещо розумне. — Він повернувся до Рудіна: — Ви на цій вечері нещасна людина — треба перекладати.
Рудін розвів руками.
— Треба, то треба.
— Але я сподіваюся, що, коли порідшає шеренга пляшок, — вів далі Біркнер, — ми почнемо розуміти один одного без перекладача, а можливо, і без слів взагалі. Таке зі мною вже траплялося. То я також хочу поздоровити вас з нагородою і побажати вам і нових успіхів, і нових нагород. Все. На цьому розумне кінчається, вип'ємо.
Рудін переклав його слова Щукіну і подякував за добрі побажання. Щукін також промимрив щось, Рудін переклав, що він теж дякує за поздоровлення.
Цей перший фужер випили стоячи і до дна. Перейшли на коньяк. Рудін сказав тост по-німецьки і одразу ж переклав його Щукіну.
— У нас за столом райдуга національностей, — сказав Рудін. — Пан Біркнер — німець, Щукін — росіянин, я — напівнімець-напівросіянин. Я між вами як перехідний елемент, прокладка, так би мовити, для кращого контакту. Яка ж сила, переборовши всі історичні умовності, звела нас за одним дружнім столом? Відповідаю: ця сила — геній фюрера. Вип'ємо за здоров'я фюрера!
Коли Рудін перекладав Щукіну цей свій тост, той спочатку слухав, нахиливши голову, але потім раптом різко підвів голову і подивився на Рудіна примруженими очима, в яких було чи то захоплення, чи посмішка.
Випили за здоров'я фюрера. Щукін не допив свого коньяку, але Біркнер це помітив і, показуючи на фужер, сказав цілком серйозно:
— За здоров'я фюрера так не п'ють.
Щукін поквапливо допив коньяк, похлинувся і, віддихавшись, сказав:
— Попереджаю, панове, п'яний я бридкий. Засинаю прямо за столом як мертвий і хроплю, мов той кабан.
Біркнер, дізнавшись, що він сказав, зареготав.
— Якщо ви гадаєте, пане Щукін, що ми, сп'янівши, перетворимося на білих ангелів, ви глибоко помиляєтесь.
Рудін переклав це Щукіну.
— Ну дивіться, панове, — сказав Щукін уже помітно нетвердим голосом. — Моя справа — попередити.
Біркнер веселішав і веселішав. Випили ще. Він почав розповідати смішну історію, як він одного разу п'яний повернувся до казарми військового училища і, побачивши на плаці чучело для штикового тренування, сприйняв його як офіцера і завів з ним розмову, вибачаючись за свій стан. Розповідав він дуже смішно. Але при цьому Рудін знову чув у його німецькій мові якусь майже невловиму фальш, вірніше ледь помітний акцепт.
Рудін почав було перекладати його розповідь, але Біркнер, поглянувши на пониклого Щукіна, сказав по-німецьки:
— Ну його к бісу, він уже, здається, стає кабаном. Вони випили тепер тільки вдвох.
— Справді, ще захропе, а я цього не переношу, — сказав Біркнер.
Щукін сидів, здавалось, байдужий до всього, що відбувалося. Іноді він лінивим рухом брав виделку, наколював яку-небудь закуску, клав її в рот і потім довго повільно жував, дивлячись поперед себе помутнілими очима.
Рудін розповідав Біркнеру, як він уперше в житті стрибав з парашутом, коли його скидали до партизанів літньої ночі сорок першого року. Біркнер, слухаючи розповідь Рудіна, голосно реготав. Коли з'ясувалося, що Біркнер також недавно одержав орден, Рудін запропонував винити за його нагородження. Щукін теж пробував випити, але розхлюпав коньяк собі на коліна. Рудіну здалося, що він зробив це не зовсім природно. Сам Рудін не п'янів і навіть не боявся цього. Він уже не раз перевіряв у собі цю якість: коли нерви напружені, спиртне на нього не діє. Потім, згодом, сп'яніння обрушиться на нього нестерпним головним болем, нудотою, але цього ще не було.
Запідозривши, що Щукін перебільшує своє сп'яніння, Рудін вирішив показати, що він теж починає п'яніти, і відразу ж помітив на собі пильний, немовби перевіряючий погляд Біркнера.
Якраз тієї хвилини двері до кімнати трохи відчинились, і ординарець Біркнера покликав його в коридор до телефону. Біркнер вилаявся, що ніде йому немає спокою, і вийшов.
Щукін підвів важкий, але абсолютно ясний погляд на Рудіна, ледь повів головою в бік дверей і тихо сказав:
— Врахуйте, він знає російську мову, — і знову опустив голову на груди.
Рудін буквальне завмер.
Тієї ж хвилини повернувся Біркнер. Обмірковувати те, що сталося, Рудіну було ніколи. Він міг лише пасивно чекати дальшого розвитку подій, не забуваючи, однак, того, що сказав Щукін. Але що ж усе це значило?
— Це дзвонив Мюллер, — сказав Біркнер. — У нього теж гості, і він просив передати, що вони випили за ваше нагородження. Будьмо ж, Крамер, ввічливі і випиймо у відповідь за наше начальство.
— З задоволенням, — сказав Рудін.
Вони випили.
— Ні, мені зовсім не подобається наш пан Щукін, — раптом заявив Біркнер і почав трясти Щукіна за плечі. Той підвів голову і винувато посміхнувся. — Киньте! Який ви, до біса, росіянин, якщо після двох чарок валитесь? Ану, випийте. — Біркнер підсунув до нього фужер з коньяком, і не пробуйте розлити. Пийте за здоров'я нашого начальства.
Щукін зітхнув, з приреченим виглядом взяв бокал і почав пити.
— Ще! Ще! — кричав Біркнер доти, поки Щукін не спорожнив фужер. — І прошу поводитись пристойно, за столом не спати.