— Я щойно вийшов звідти, — переривчасто заговорив начальник слідчого відділу, — дійшов до пошти, став переходити вулицю… І в цей час мене ніби колодою по спині вдарило.
— Що сталося, чорт би вас узяв? — загорлав Клейнер.
— Висаджено в повітря і горить наше казино, — відповів начальник слідчого відділу. Крик полковника одразу ж привів його до тями. Він підійшов до столу і сів у крісло.
— Я так і зрозумів, — сказав Грюнвейс і спитав: — Наших там було багато?
— Повно, — тихо відповів начальник слідчого відділу. — Там не тільки наші. Багато з армії. Я бачив генералів, вони сиділи за окремим столиком, троє чи четверо. Жах… Жах!
Клейнер віддав наказ увімкнути сигнал тривоги.
За сигналом тривоги, який звичайно давався в загрозливі моменти авіаційних нальотів, усі співробітники повинні були негайно вибігати у двір, де був вхід до бомбосховища. Коли Кравцов вийшов у двір, там уже зібралося чоловік тридцять. Вони юрмились біля замкнутих дверей до бомбосховища і нервово розпитували один одного, що сталося. Кравцов міг би дати їм абсолютно точну інформацію, але він вважав за краще слухати, що кажуть інші…
Прибіг Грюнвейс. Він звелів усім вишикуватися в шеренгу. В цей час у двір заїхали два грузовики. Грюнвейс наказав усім сісти на машини.
— В казино! — наказав Грюнвейс, вскакуючи на підніжку машини.
За наказом Клейнера силами гестапо і СС було оточено райони вибухів. Кравцов потрапив до групи, яка оточила казино, що було тепер купою руїн, охоплених полум'ям. Солдати намагались гасити пожежу, але зробити це було неможливо — осередок вогню ховався під поваленими кам'яними стінами, і варто було солдатам загасити полум'я в одному місці, як воно знову виривалося в іншому. З гуркотом і ревінням примчали чотири танки. Солдати закидали подані їм танкістами стальні троси на руїни і в такий спосіб розтягали кам'яні брили. Однак усе це нічого не дало. Троси розжарювались і рвалися, мов нитки. Через годину прибули дві машини з хімічними засобами гасіння. Полум'я, нарешті, загасили. Все навкруги занурилось у пітьму, і тільки чорні клуби диму спліталися в хисткий стовп, що підіймався над містом все вище і вище, до самих зірок. А праворуч у небі розливалася червоно-сіра заграва палаючого депо.
Повернулись у гестапо лише опівночі. Співробітники розійшлись по своїх, кабінетах, пригнічені всім, що вони бачили. Багато хто з них цього вечора втратив своїх друзів. Усіх охопило відчуття страху і цілковитої своєї безпорадності.
Цієї ночі облави не було. Кравцов додому не пішов, ліг на столі в своєму кабінеті: хіба мало що може спасти на думку начальству, треба бути напохваті. Цілу ніч він чув біганину по коридору, нервові вигуки, лайку.
Близько дев'ятої ранку в коридорі пролунав вигук:
— Всіх до оберштурмбанфюрера! Негайно!
Кравцов зліз зі столу, причепурився і пішов до Клейнера.
У дверях приймальні його зупинив ад'ютант.
— Тільки німці,— сказав він, зачиняючи двері.
Кравцов не відходив, і ад'ютант повторив:
— Тільки німці. Хіба незрозуміло? — І двері захлопнулись.
Кравцов одійшов від дверей і на площадці сходів побачив трьох росіян, які так само, як і він, працювали в гестапо. Серед них був закінчений негідник, підручний Грюнвейса Булочкін, до якого Кравцов уже давно підбирався.
— Що діється? — спитав Кравцов, підходячи до них.
— Суд божий, — посміхнувся Булочкін, — Не хвилюйся, Конопльов, коли треба буде за вчорашнє відривати голови, нас покличуть. Я піду почищу пістолет, треба, як кажуть, приготувати знаряддя виробництва.
Булочкін пішов униз, а росіянин, що працював в реєстратурі, дивився йому вслід і, коли той зник з очей, сказав:
— Коли б нам самим голови не повідривали за компанію. Клейнер ще вночі зажадав особисті справи всіх руських співробітників. Легко сказати: не менше як сто жертв, і всі, як один, велике цабе.
— А що на вокзалі, не чули? — спитав Кравцов.
— Невідомо, дим і досі валує, і з заріччя оточення на три квартали стоїть. Наш лейтенант Цеслер казав спочатку, що це авіація, а тепер каже — партизанська диверсія.
— Так чи інакше, справа погана, — зітхнув Кравцов і пішов коридором до своєї кімнати. Ні, в цих нічого не дізнаєшся, вони начинені тільки чутками.
Головні події тим часом відбувалися в кабінеті Клейнера.
Співробітники гестапо, заховавшись у свої кабінети, намагались не потрапляти на очі начальству. Близько дев'ятої вечора Кравцов вирішив іти додому. Він заховав у стіл папери, погасив світло і вийшов у коридор. Ключ від кабінету належало здавати комендантові на першому поверсі. Ще спускаючись сходами, Кравцов побачив, як два солдати провели Булочкіна через вестибюль до дверей у двір. Він ішов попереду блідий як стіна.
Кравцов зайшов до комендантської. Приміщення було набито солдатами, які стояли, сиділи на підвіконнях і прямо на підлозі.
Кравцов протиснувся до шафи, де зберігались ключі, і в цей час почув хрипкий голос коменданта:
— Хвилиночку, пане Конопльов, підійдіть-но сюди.
Кравцов пропхався до його столу.
— Здайте зброю! — почувся наказ.
Не поспішаючи, Кравцов поклав пістолет на стіл.
— Ви заарештовані… Відведіть, — наказав комендант солдатам, що стояли біля нього.
— Я можу знати, в чому справа? — спокійно спитав Кравцов.
— Прийде час, — дізнаєтесь.
Розділ 52
Савушкін знав, звичайно, що для розвідника уміння терпляче вичікувати таке ж необхідне, як сміливість і винахідливість. Але знати — це ще не все!
Ось уже третій місяць його недосяжною метою був Щукін. Савушкін повинен був зустрітися з ним за межами «Сатурна» і обов'язково віч-на-віч. Заговоривши з ним, він передасть йому привіт від його дружини й сина, які жили в Барабінську, і вручить листа від них. А потім він повинен зробити з Щукіним те ж саме, що свого часу Рудін зробив з Андросовим, — залучити його до співробітництва з нашою розвідкою.
Цей, здавалося б, простий план обговорювався довго і ретельно. Звичайно, Рудіну, який бачив Щукіна майже щодня, зробити все це було набагато легше. Та якщо Щукін відкине пропозицію, це означало б провал Рудіна. Вирішили: зробить це Савушкін. Зустріч повинна відбутися обов'язково за межами «Сатурна». Причина та ж сама: якщо спроба не дасть наслідків, у Щукіна буде менше шансів захопити Савушкіна, та й Савушкіну легше маневрувати, ніж Рудіну. Адже не було ніяких підстав сподіватися на покладливість Щукіна. Велика суперечка виникла з приводу того, чи варто показувати Щукіну, щоб пробити на нього тиск, виготовлені ним «провальні» документи. Могло, наприклад, виявитися, що Щукін робив помилки в документах не навмисне. Тим більше, що останній рік такі документи до наших рук не потрапляли. Щукін же міг на випадок чого зіслатися на свою недосвідченість у початковий період роботи. Нарешті не виключено, що в той перший період Щукін і свідомо робив для агентів такі непридатні документи, але потім його настрій змінився. До того ж, показавши Щукіну виготовлені ним документи, Савушкін тим самим розкривав провал багатьох агентів «Сатурна». А вони ж були включені нашою розвідкою в «гру», для «Сатурна» і для німців вважалися нормально діючими. Одне слово, доводилося враховувати багато чого. А головне — абсолютно невідомі справжні настрої Щукіна. Цього не знав навіть Рудін, що постійно перебував поблизу Щукіна.
— Скільки, по-вашому, шансів на те, що він зламається? — питав Марков.
— Стільки ж, скільки за те, що не зламається, — відповідав Рудін.
Навіть після вечері з нагоди нагородження, коли Щукін чомусь знайшов за потрібне застерегти Рудіна, що Біркнер знає російську мову, нічого певного про настрої цієї людини не можна було сказати. Рудін через кілька днів після тої вечері спитав у нього, що означало його попередження, але Щукін, анітрохи не бентежачись, відповів, що нічого подібного не пам'ятає, бо був дуже п'яний. Тож позиція Щукіна ховала в собі невідомі небезпеки, і їх треба було передбачити.
Найбільш надійною зброєю проти нього залишався лист від дружини й сина. Якщо в Щукіні ще збереглося щось людське, воно повинно було допомогти йому звернути погляд до Батьківщини. Треба сказати, що лист цей не міг не схвилювати тільки людину з камінним серцем. Дружина і син Щукіна, одержавши повідомлення військкомату, майже три роки вважали, що він загинув безвісти. І раптом дізналися, що він живий і дістали змогу написати йому листа. Правда, їм не сказали, що він тепер робить: вони просто знали, що він партизанить у ворожому тилу. На жаль, цей втішливий обман був необхідний. Кінець кінцем, якщо Щукін знайде в собі сили порвати а гітлерівцями і стане чесно служити Батьківщині, він сам вирішить, повернувшись до своїх близьких, що їм сказати про перші роки війни — правду чи втішливу брехню. Але тоді головним для них буде його повернення.