— Тобто? — звів брови Кравцов.
Грюнвейс засміявся.
— Я ніколи не забуду того знаменитого ревю: пан Конопльов і його коштовний подарунок німецькій армії, кінокамера, оплески. — Грюнвейс презирливо поглянув на Конопльова. — Всі ми сміялися з цієї комедії, а з вас — особливо. Група наших офіцерів хотіла затягти вас до казино і поговорити з вами по щирості про ваші скарби. Але потім вирішили, що з таким ідеалістом подібні справи мати небезпечно. Побіжите ще, чого доброго, до Клейнера… — Грюнвейс наблизив до Кравцова своє бугристе обличчя. — Ну і що вам це дало? Що? Вас звідси викинули, та й сам головний режисер ревю, Клейнер, також висить на ниточці: подми — порветься. Не за ту струну, Конопльов, ви тоді смикали, не за ту… — майже сумовито закінчив Грюнвейс.
Розділ 54
З тієї неділі, коли вчинено диверсію, Марков працював з граничним напруженням. Він знав, що паніка, яка виникла серед гітлерівців одразу після диверсії, зміниться оскаженілим терором. Підпільний обком зробив усе, щоб контрудар гітлерівців викликав менше втрат. У ці дні дві партизанські бригади почали рейд з півночі на південь, знищуючи на своєму шляху фашистські гарнізони в селах. Гітлерівці змушені були перекинути з міста в ті райони полк військ СС і два словацьких батальйони. В самому місті оголошено особливий режим. З настанням темряви заборонялося з'являтися на вулицях. Провадились безперервні облави, поголовні арешти; в рові за міським стадіоном щоночі розстрілювали ні в чому не винних людей.
Рота есесівців уночі оточила будинок, де базувалися бійці Будницького. Їх було там дев'ятеро. Відбувся справжній бій, і лише двоє, в тім числі Будницький, зуміли вирватися з оточення.
У Рудіна поки що було відносно спокійно, але Марков хвилювався і за нього.
Увечері боєць Будницького, який ходив на зв'язок з Бабакіним, приніс тривожне повідомлення. Вчора до Бабакіна мав прийти Кравцов, але не з'явився.
Перед самим світанком Галя Громова прийняла термінову радіограму від Старкова.
«Необхідно завчасно подумати, як перешкодити вивезенню гестапівських і сатурнівських архівів під час відступу гітлерівських військ. Завдання вкрай важливе. На його виконання треба переключити Савушкіна, який тепер вільний, і групу Будницького. Продумайте, як використати допомогу партизанів і підпільників. Проект свого плану передасте мені і товаришеві Олексію. Диверсії на заводі краще не робити, а, навпаки, вжити всіх заходів по збереження заводу і не дати ворогові вивезти обладнання. Події у вашому напрямку розпочнуться найближчим часом. Привіт. Старков».
Марков думав. Радіограма повернула його від хоча й немалих, та все ж окремих тривог до головної його мети і завдання. Скористатися Caвушкіним він уже не міг; ще три дні тому його було перекинуто до партизанської бригади. Сьогодні вранці виведено з міста і бійців Будницького. У місті поки що залишався тільки Будницький, але після загибелі Клави він був у такому стані, що Марков побоювався доручати йому які-небудь справи.
Увесь наступний день Марков виконував вказівки Москви. З заводом усе складалося нібито добре. Виявилося, що підпільники, які там діяли, встановили контакт з інженером чехом, і це набагато полегшило виконання завдання. Важче було забезпечити операцію, націлену на архіви «Сатурна» і гестапо. Зараз перекидати партизанський загін до дороги, якою невідомо коли пройде колона машин «Сатурна», було б недоцільним витрачанням бойових сил. Домовилися, що загін вирушить до дороги за першим сигналом Маркова. Але чи зуміє Рудін своєчасно повідомити про евакуацію «Сатурна»?
Настав ще один вечір. Про долю Кравцова, як і раніше, нічого не було відомо. Тільки що повернувся боєць Будницького: «поштова скринька» Бабакіна була порожня. Повертаючись назад, уже неподалік від бази, боєць наткнувся на групу есесівців.
— Просто щастя, просто щастя! — нервово повторював боєць, розповідаючи про це Маркову. — Вони виходять з-за рогу. До мене їм п'ятдесят кроків, не більше. Але я опинився перед відчиненою хвірткою у двір. Просто щастя! А там город і лаз до сусіднього двору. Звідти я вискочив на паралельну вулицю і кулею сюди. Просто щастя!
— Ви не стріляли? — спитав Марков.
— Ніби ні…
Глуху тишу підвалу порушив звук, що долинув з головного входу. Марков прислухався і крикнув до Колі, щоб він подивився, хто там іде.
Йшов, безперечно, свій. Ось і умовний стук у далекі двері. Коля побіг відчиняти і невдовзі повернувся з бійцем Ричковим, який разом з напарником ніс нічну вахту по охороні бази.
— Щось не гаразд у яру, — доповів Маркову Ричков. — Хвилин двадцять тому туди пройшли п'ятеро гітлерівців з собакою. Тепер вони там нишпорять. Чутно, як гавкає собака, а вони лаються. Другий пост, що в яру, звичайно, себе не виявляє. А п'ять хвилин тому один з тих гітлерівців, що пройшли до яру, побіг назад у місто. А що як вони виявили лаз і послали по підмогу?
Марков швидко прийняв рішення: не чекати, постаратися випередити події. Треба відійти на резервну базу. До цього всі давно готові. Кожен взяв свій вантаж. Марков надів рюкзак з найважливішими документами. Всі перевірили зброю. Давно розроблений і вивчений кожним розпис переходу на резервну базу вступив у дію.
— Ідемо відомим маршрутом, — сказав Марков. — На випадок якогось ускладнення в дорозі за моїм наказом розділяємось, і кожен пробирається своїм маршрутом.
Коля дочекався, поки всі вийшли в коридор, а потім разом з Ричковим вони включили вибуховий механізм міни на п'яту годину ранку і, погасивши каганець, побігли наздоганяти своїх.
Біля виходу з руїн їх зустрів другий боєць охорони, Ліднєв.
— По-моєму, вони знайшли штольню, — прошепотів він Маркову. — Всі звуки долинають з того місця.
— Проберіться до поста в яру, — наказав йому Марков. — Нехай знімаються звідти і обхідним шляхом ідуть на нову базу. Все пам'ятаєте?
— Так точно, пам'ятаю.
Ліднєв зник у кущах перед яром.
Маршрут до резервної бази був заздалегідь старанно розроблений і перевірений. На ньому було лише одно особливо небезпечне місце — міст через залізничну вітку. А втім, небезпека була всюди, адже місто, як і раніше, було забите солдатами, і безперервно відбувалися облави.
Вони перебігли вулицю і пішли вздовж міської околиці. Йти було дуже важко: на городах після дощу між грядками стояла вода, земля була грузька, липла до ніг.
Коли проминули перший город, позаду, там, де була залишена база, почулася безладна стрілянина. Марков тривожно подумав: а що як туди прийшли на зв'язок Рудін або Кравцов? Так чи інакше, він уже нічого не міг зробити. Він прискорив крок, і весь ланцюжок людей заспішив слідом за ним.
Перетнули парк біля собору, пройшли глухим провулком до набережної і далі рухались під береговим урвищем. Там, де річка робила крутий поворот і виходила з міста, вони піднялись на укіс, пройшли вздовж тину, що огороджував ринок, потім повернули ліворуч, у глухий провулок, в кінці якого і був вихід на залізничний пішохідний міст. Там Марков зупинився, зачекав, поки ланцюжок підтягся, і швидкими кроками попрямував уперед. Коли вони вже пройшли півдороги до мосту, кроків за двадцять позаду них з воріт вийшли четверо гітлерівців. Ніч була темна, і ті, мабуть, лише почули кроки, що віддалялися.
— Хальт!
Цей окрик у глухому тихому провулку пролунав гучно, погрозливо.
Марков вирішив скористатися з темряви і, притискуючись до стін будинків, побіг до просвіту, що виднівся попереду — там провулок виходив на пішохідний міст. Тільки б перейти міст, а там відразу рятівний лікарняний парк.
— Хальт! — кричали позаду, і чути було стукіт важких солдатських черевиків.
Коли Марков вибіг з провулка і став підійматися на пагорб перед мостом, ззаду пролунали постріли.