В цей час до кабінету без стуку зайшов офіцер і прошепотів щось на вухо Кальтенбрунеру. Коли офіцер вийшов, Кальтенбрунер сказав:
— Зомбах зараз застрелився. В сортирі. Перший його розумний вчинок.
Кальтенбрунер ковзнув по обличчю Мюллера презирливим поглядом, побачив, що в того відвисла нижня щелепа, одвернувся і процідив крізь зуби:
— Все ж ми спробуємо сплутати карти Канарісу…
Мюллер благаючими очима дивився на генерала.
— Через годину мій літак летить у Берлін, — сказав Кальтенбрунер, все ще не дивлячись на Мюллера. — Я відправлю вас на цьому літаку. В супроводі конвою. Не заарештувати вас хоча б формально я не маю права. В Берліні на аеродромі вас чекатимуть наші люди, які доставлять вас до Гіммлера. Все інше буде залежати від вас… Рейхсміністр — ваш єдиний шанс на порятунок. Група «Два ікс» — його дітище. Якщо ви зумієте доповісти йому про проведену вами роботу і якщо вона, ця робота, виконана добре, вважайте, що вам на відміну від Зомбаха пощастило.
— Може, я спочатку доповім вам і ви попередньо поінформуєте рейхсміністра?
Кальтенбрунер похитав своєю масивною голеною головою.
— Ні, Мюллер. Я не маю наміру влазити в цю гру. Досить того, що Гіммлер знає про ваше існування від мене. До речі, ви встигли проробити операцію з вашим ад'ютантом?
— Звичайно! Ще три дні тому він пішов назустріч російським військам. Зараз він уже в них у тилу.
— Це добре. Рейхсміністр недавно спеціально цікавився цією операцією. Одне слово, Мюллер, якщо вас зопалу не ліквідують, вважайте, що все гаразд…
Сидячи в літаку, Мюллер трохи опам'ятався і став готуватися до розмови з рейхсміністром. Він розкрив портфель і дістав список агентів. Уважно його прочитавши, він подумав, що, коли зважити на той малий строк, який був у нього, справа зроблена непогано. Він поклав список назад у портфель, акуратно закрив його. Раптом він швидким рухом знову розкрив замки портфеля, витяг список і став шукати в портфелі ще щось. Це скидалося на страшний сон. Він чудово пам'ятає, що власноручно поклав до портфеля два примірники списку. А тепер був тільки один. Він ще раз перерив увесь портфель — другого примірника списку не було. Куди ж міг подітися другий примірник? Він же не випускав портфеля з рук ні на хвилину.
Від страху його почало морозити, він озирнувся на офіцера, який його супроводжував, але той мирно дрімав у кріслі. Мюллер, ніби боячись, що зараз може зникнути й останній примірник списку, обережно склав його, засунув у папку, потім акуратно вклав папку в портфель, замкнув його і ключі сховав у внутрішню кишеню кітеля.
Рівно гули мотори. Під крилом повільно пливла зелена земля. Мюллер дивився в ілюмінатор і намагався не думати про страшний фокус. Він став переконувати себе, що другого примірника взагалі не було в природі. Або був, але він його знищив. З метою збереження секретності. Так, так, якщо про це зайде мова, він так і скаже. Це цілком переконливо. Думка про те, що список вкрадено або загублено і що він може потрапити до рук противника, виникла тільки на мить. Біс з ним, з другим примірником, з тими, хто в цьому списку! Зараз головне — врятуватися самому.
Рудін у цей час ще никав по території розбитого військового городка. Він напружено думав про одне й те саме: що йому робити? Залишатися тут — безглуздо. Треба негайно тікати. І все ж він не тікав.
Опівдні біля території горобка зупинився автобус. З нього виліз офіцер і попрямував до есесівців, які стояли біля розбитих воріт. Там крутився й Рудін. Офіцер, що здався Рудіну знайомим, підійшов і спитав, чи тут підполковник Мюллер. Дізнавшись, що його тут нема, офіцер пішов назад до автобуса. Рудін наздогнав його.
— У вашому автобусі немає часом співробітника Щукіна? — суворо спитав Рудін.
— А в чому справа?
— Я співробітник другого відділу «Сатурна» Крамер.
— Я знаю це.
— Так от, вранці тут був Мюллер, він наказав, щоб Щукін залишився зі мною для оборони майна школи.
Офіцер розсміявся.
— Вашого Щукіна самого треба охороняти, щоб не помер від страху. З задоволенням зроблю вам цей подарунок…
Офіцер повернувся до автобуса, і за хвилину з підніжки автобуса важко ступив на землю Щукін. Він озирнувся наобіч і, побачивши Рудіна, непевно почовгав до нього.
Рудін дивився на Щукіна і намагався вгадати, з чим він прийшов. Не в змозі приховати хвилювання, не відводячи погляду від Щукіна, він питав у думці: «Ну, пощастило тобі що-небудь зробити? Пощастило?» Але вже самий вигляд Щукіна гасив будь-яку надію.
Спотикаючись, Щукін підійшов, похитнувся і сів на землю, хапаючись за ноги Рудіна.
— Що з вами? — тихо спитав Рудін, допомагаючи Щукіну підвестися. Але Щукін знову опустився на землю. Тоді Рудін сів поряд з ним. Ще добре, що есесівці не звертали на них уваги. Щукін підвів на Рудіна страждальницькі очі і переривчастим голосом сказав — А я ж думав, усе пропало… Всі мої сподівання, життя… Все…
— Припиніть істерику! — з стиснутими устами, пошепки сказав Рудін.
Щукін довго мовчав, здивовано озираючи все довкола, і раптом тривожно спитав:
— Де ми?
— В Мінську.
— Мюллер тут?
— Нема. Скажіть ясніше, що з вами?
— Я взяв у нього список агентів «Два ікс».
«Де список?» — хотів крикнути Рудін, але спитав тільки очима.
— Тут, — Щукін притис руку до грудей.
— А тепер встаньте, — рішуче сказав Рудін. — Нам треба негайно тікати звідси. — Він допоміг Щукіну встати і взяв його під руку. — Спирайтесь на мене.
Обминаючи вирви і руїни, вони попрямували до загорожі, що лежала на землі. Ніхто не звертав на них уваги, і через кілька хвилин вони вже були за межами городка в сосновому гайку і вийшли на шосе. Щукіну стало краще, і він уже йшов сам. Перейшовши через шосе, вони просунулися далі ще метрів на п'ятсот, а потім повернули праворуч і пішли лісом, паралельно до шосе.
Перший привал вони зробили тільки надвечір, коли сонце, закотившись за далекий обрій, запалило все небо рожевим полум'ям. Рудін уже давно бачив, що Щукін знову ледве пересуває ноги, але хотів відійти якнайдалі від Мінська. Коли він оголосив про відпочинок, Щукін, як ішов, так з ходу і впав на пругкий мох. Рудін сів біля нього на зарослу брусницею купинку. Навколо був неоглядний торфовий океан з острівками ріденького і чахлого чагарника. По шосе відступали німецькі війська, звідти долинав гул моторів, брязкіт металу.
Щукін, як тільки опам'ятався трохи, підвівся, розстебнув сорочку і витяг дуже зім'яті аркуші паперу, скріплені металевими скобками.
— Ось, візьміть… — глухо сказав він. — Віддаю до ваших рук своє життя.
Рудін розгорнув аркуші. Так, це було саме те, про що він мріяв. Це був просто поіменний список; у ньому були зазначені міста, де ці агенти мали закріплятися, були паролі, явки і короткий виклад версій, за якими агенти будуть жити.
Рудін акуратно склав списки і засунув за комір сорочки. Довкола — тихий простір неоглядного торфового болота. Не долинало гомону й від шосе. У Рудіна було таке відчуття, ніби все життя на повному ходу раптом зупинилось, і тому навколо така дзвінка тиша. Але це відчуття тривало недовго: над шосе злетіла червона ракета, і одразу ж у небі почувся наростаючий гул літаків. Почалося бомбардування шосе.
— Наші працюють, — сказав Рудін.
— Ці списки тепер ще мають цінність? — стривожено спитав Щукін.
Рудін здивовано поглянув на нього.
— Звичайно! Це дуже цінний документ! Дуже! — Рудін подумав і спитав: — А це не може виявитися липою, спеціально виготовленою Мюллером для нас?
Щукін розкрив рота, хотів щось сказати і знову закрив його. Він з острахом дивився на Рудіна.