— Будь ласка, не нервуйтеся так, адже це тільки моє припущення, — сказав Рудін. — Щоб його відкинути, мені здається, буде найкраще, якщо ви якнайточніше і якнайдетальніше розповісте, як ви його дістали. І, будь ласка, не ображайтеся. Ми зобов'язані передбачити все, що можна передбачити.
— Добре. Я зараз пригадаю… — сказав Щукін і, зібравшись з думками, почав розповідати: — Коли ви поїхали, Мюллер оголосив, що ми поїдемо на добу пізніше. Наші автобуси й грузовики були напоготові. Весь день робили цей список. Вся група працювала. Кожний готував Мюллеру дані по своїх питаннях, а він узагальнював це воєдино і віддавав на передрук у двох примірниках друкарці, яка працювала в кабінеті Біркнера. До речі, Біркнер разом з вами не поїхав?
— Начебто ні, а що?
— Після вашого від'їзду я більше його не бачив… Так… Отже, весь день тривала робота над списком. Надвечір мене викликав Мюллер, і я здалеку побачив у нього на столі передруковані сторінки описку. Я дуже нервував. Ви поїхали, і я не знав, що я можу зробити з списком, навіть якщо його захоплю. У мене була думка вбити Мюллера. Але куди після цього тікати? Хто мені взагалі повірить? Потім я подумав, що, мабуть, все ж ми поїдемо за вами, і я вирішив чекати зручнішого моменту. А взагалі… якщо казати прямо, я злякався… Години близько десятої вечора Мюллер наказав мені спалити всі свої папери і сам був присутній при цьому. Палили в кабінеті Зомбаха в печі. Потім він наказав нам спуститися вниз, у вестибюль, і там чекати його. А сам він залишився на третьому поверсі, дё в цей час була тільки друкарка. І раптом почався авіаційний наліт. У нас там, внизу, виникла суперечка, чи ми повинні йти в сховище, чи чекати тут, як наказано. Чоловік з десять все ж побігли у двір. Я скористався метушнею і піднявся на третій поверх. Я ще не знав, що зроблю, але настрій цього разу був рішучий.
Приготував пістолет. Найперше, що я побачив там, на третьому поверсі, була пристрелена друкарка. Вона лежала на порозі кабінету Біркнера.
— Її убив Мюллер?
— Більше нікому. Двері до кабінету Мюллера були відчинені, і я побачив його. Він вигрібав щось із сейфів і зсипав у брезентовий мішок. Що саме, я не бачив. Я бачив тільки портфель, що лежав на краю великого столу. А наліт все дужчав і дужчав. І бомби падали зовсім близько. Думаю, самий зручний час, ніхто мого пострілу не почує. І я вже поліз до кишені по пістолет. У цей час Мюллер підхоплює брезентовий мішок, біжить з ним до сходів і кричить у проліт, щоб хто-небудь швидко піднявся і взяв мішок. Він, коли вибігав з кабінету, прикрив мене дверима. Тут я вибрався з-за них — і в кабінет. Думаю, якщо портфель замкнений, беру його, як є, і тікаю світ за очі. А портфель вшитися відкритим. Тоді я витяг з нього один примірник списку, поклав портфель, а сам в туалетну кімнату поряд з кабінетом. Усе це сталося за одну хвилину. І, на моє щастя, в цю мить погасло світло в усьому будинку. Через двері я чув, як прибіг Мюллер. Лаявся. Чиркав сірниками. Потім, очевидно, взяв портфель і побіг. Я сховав список під сорочку і також вниз і через двір вийшов до автобусів. Сказав, що живіт заболів. І ми поїхали. Мюллер попереду на легковій, а ми двома автобусами. По дорозі нас обстріляли партизани. Двох поранили. Але автобуси промчали на великій швидкості. У бій там вступили тільки солдати, які їхали на грузовику, що замикав колону. А на світанку ми потрапили під бомбардування. Шосе забите військами. Ні вперед, ні назад. А над нами — літаки. Скільки там німців загинуло — жах! Один танк в кювет перекинувся, то я за ним і відлежався, поки літаки полетіли… Ну от, а потім ми приїхали туди, до вас…
— Будинок Мюллер висадив у повітря? — спитав Рудін.
— Коли я тікав, солдати поливали стіни бензином.
— Ну, а що було б, Щукін, якби ви зі мною не зустрілися?
— Не знаю, не знаю… — бурмотів Щукін. — Тільки ви знаєте, хто я і що я. А без вас мені так і так кінець.
Рудін дивився на Щукіна з складним почуттям. Те, що він зробив, заслуговувало на найвищу подяку, і треба визнати, що в рішучий момент він діяв непогано. Але Рудін не міг забути, що ця величезна справа весь час трималася на волосині через істеричний характер Щукіна.
— Як кажуть, добре те, що добре кінчається, — сказав Рудін. — Але могло все скінчитися дуже погано, аж страшно думати про це.
— А чому ви не залишились? — раптом обурено спитав Щукін. — Головне було «Два ікс», ви знали, що ми залишаємось, а самі поїхали?!
— В тому-то й річ, що точно я нічого не знав, — посміхнувся Рудін. — Ви ще, чого доброго, поскаржитесь тепер на мене і мені перепаде?
Щукін теж хворобливо посміхнувся.
— Справу наполовину зроблено, Щукін. І за це вам велике спасибі.
— Чому наполовину? — здивувався Щукін. — Ви ж казали…
— Список, поки він тільки в нас, нічого не вартий. Його треба доставити куди слід. Це ще треба зробити. А навкруги — війна…
Вночі вони пройшли ще глибше в торф'яний масив і, вибравши сухішу місцинку, розташувалися на нічліг. Спали по черзі, по дві години. Як тільки розвиднілося, взялися за діло: Щукін диктував дані списку, а Рудін зашифровував їх на стьожках паперу, відірваних від сторінок списку. Потім вони розірвали список на дрібні клапті і все це на вигляд паперове сміття запхали під підкладки своїх піджаків. Нести через фронт список в цілому вигляді було б дуже ризиковано. А скласти його потім з клаптиків для фахівця справа неважка.
Тепер найбільшою небезпекою для них була загроза нарватися на відступаючих гітлерівців, які могли їх убити або взяти в полон. Рудін вирішив, що безпечніше для них буде йти не вздовж шосе, а зврнути від нього на північ. Далеко від гомінких дорожніх магістралей Рудін сподівався знайти надійну людину і заховати в неї зашифрований список.
Затемна вони зупинилися край лісу. Віддалік, на узгір'ї, виднілися обриси невеликого села. Давався взнаки голод, у голові шуміло, тіло сковувала слабість. Щукін в дорозі їв зелену брусницю, і тепер його знесилювали приступи нудоти.
Залишивши Щукіна в кущах, Рудін пішов до села. Він підійшов до нього з городів. Ідучи вздовж тину, підкрався до рогу похиленої хати і прислухався: він почув звук, якого не чув уже кілька років, — у хаті тихо пхикала дитина. І так йому спокійно стало на душі від цього дитячого плачу, що він, не ховаючись, обійшов хату, через хвіртку зайшов у двір і потім у сіни. Він чув не тільки плач дитини, а й голоси чоловіка й жінки, що розмовляли. Рудін засунув руку в кишеню, де лежав щукінський пістолет, і з силою рвонув двері.
На припічку жевріла скіпка. Її слабеньке світло ледве освітлювало хату. На протягнутій від печі жердині погойдувалась колиска, біля якої схилилась жінка. А за столом сидів бородатий чоловік. Він без особливого остраху, примружившись, дивився на Рудіна.
— Хто такий?
— Свій, — відповів Рудін. — Здрастуйте, товариші!
— Здоров, якщо не жартуєш, — відказав бородатий.
— Німці в селі є?
— А нащо вони тобі?
— Мені вони якраз і ні до чого, — усміхнувся Рудін.
— Нема їх. Нема, слава богу, — буркотливо мовив бородатий. — А ти ж хто будеш?
— Нас тут двоє. Товариш залишився за селом. Ми втекли з німецького табору. Пробиваємося до своїх.
— Вважайте, що пробилися, — сказав бородатий. І так він це сказав — і просто і ледь урочисто, — що Рудін одразу відчув до нього довір'я.
Вони разом пішли по Щукіна і невдовзі вже сиділи за столом утрьох, їли печену картоплю, запивали її кислим молоком і мирно розмовляли. Рудін намагався якнайкраще розібратися, хто ж господар хати.
— З якого табору ви тікаєте? — спитав бородатий.
— З-під Мінська, — відповів Рудін і пригадав табір, у який він їздив одного разу з Біркнером. — Табір 1206. Може, чули?
— Де нам тут чути? — зітхнув бородатий. — Ми народ, що називається, місцевий. А ви як же відбували там? Як військовополонені, чи що?
— Під час облави нас схопили місяців три тому.
— А-а… А то я дивлюсь, вигляд у вас ніби й не табірний. Ну, а до облави що ж поробляли?
— Я нічого не робив, — безтурботно відповів Рудін. — Ховався в одної бабки. А ось він працював на хлібозаводі. Бухгалтером.
— Ну що ж, хліб — діло важливе для людей за будь-якої влади. — Бородатий солідно помовчав і спитав: — А куди ж ви тепер путь держите?