— І все ж ми їм помстимося за все. І за Льоньку Болотникова, і за Клаву, — сказав Марков.
— Я вже про все це, товаришу підполковник, стільки всякого передумав, що аж голова опухла, — з зітханням посміхнувся Будницький. — Ви ж це просто так сказали, щоб мені на душі стало легше? Спасибі.— Він підвівся, взяв зі столу кепку, кинув її на голову. — Гаразд. Треба йти.
Вони попрощалися за руку, але Марков не втримався, притяг Будницького де себе, обняв, і вони тричі навхрест поцілувалися.
— Спасибі вам, Будницький, за все, — сказав Марков, притискуючи його до себе. — За все, за все. Закінчимо війну, ви підете вчитися, обов'язково, а потім добре попрацюєте для Батьківщини. Як працювали тут. До зустрічі, дорогий. Я вас розшукаю, де б ви не були.
Будницький мовчав. І тільки, коли вже виходив, біля самих дверей, обернувся і, показуючи на стіни підвалу, на яких виступила вода, сказав:
— Накажіть, щоб вам сюди піску сухого нанесли. Валиком будете насипати його вздовж стін, він вологу вбиратиме…
І пішов.
На другий день Марков узнав про те, що Рудіна і, очевидно, Щукіна вивезли з міста з евакуйованим «Сатурном». Було незрозуміло, чому вони не втекли. Знаючи Рудіна, він міг пояснити це тільки тим, що, мабуть, йому все ж пощастило зачепитися за групу «Два ікс» і він вирішив довести справу до кінця.
Була невідомою і доля Кравцова. Марков схилявся до найгіршого варіанту — що його або розкрили, або заарештували навмання і в паніці відступу не хотіли з ним морочитися…
Тільки Бабакін і досі сидів у своєму рундуку. За добу тричі Галя Громова викликала його на радіозв'язок, але відповідь була одна: «Ніхто не приходив…»
Тим часом радянський наступ навально розвивався. Наші танкові клини, проламавши фронт, розрізали на шматки гітлерівське угруповання «Центр», вийшли в його тили, вивели за собою моторизовану піхоту і на величезній території утворили той знаменитий слойоний пиріг, коли бої велися в найнесподіваніших напрямках, і тільки загальне переміщення фронту було неухильне — на захід. Втративши керівництво, ворожі дивізії зазнавали великих втрат, гітлерівці тисячами здавалися в полон, швидко комплектуючись у ту сімдесятитисячну колону, яка під конвоєм автоматників через недовгий час пройшла Садовим кільцем торжествуючої Москви.
Ночами, виходячи з підвалу, Марков уже чув віддалений рокіт фронту, що наближався до міста. Вчора навіть видно було його схожі на бліді блискавиці вогненні спалахи.
Вранці Марков, як завжди, насамперед пішов у Галин куток.
— Що-небудь від Бабакіна є?
— Нового нічого. — Вона подала йому бланк радіограми. — Від Старкова.
«За наявними у нас даними, «Сатурн» протягом кількох днів перебував у Мінську. Там він попав під наше активне бомбардування, зазнав значних втрат у людях, можливо, постраждав архів, на місці його стоянки знайдено залишки згорілих автомашин. Чи були там Рудін і Щукін? Учора те, що лишилося від «Сатурна», евакуйовано з Мінська далі на захід, у напрямі Барановичів. Слідом за ним рухається наша людина, але вона поки що не має можливості проникнути в колону «Сатурна». Дістати від неї вичерпні відомості про наших людей не можемо. Чи прояснилася ситуація з Кравцовим? Вважаю, що вам треба поступово виходити з гри. Порадьтеся про це з товаришем Олексієм. Нашу справу зроблено. Повідомте ваші міркування. Привіт. Старков».
Марков прочитав радіограму швидко, звично вловлюючи насамперед те, що йому важливе негайно для справи. Потім ще раз почав читати і ніби вперше побачив і тільки тепер зрозумів слова «нашу справу зроблено». Він і сам знав, що операція наближається до кінця, але, перебуваючи весь останній час у великій тривозі за долю своїх пропалих людей, і гадки не мав, що він може піти з поста.
— Невже їх вважають загиблими? — тихо опитала Галя. Марков подивився на дівчину. Очі в неї зараз були точнісінько такі, як на Колиному малюнку.
— Не треба, Галю… — сказав він і, взявши журнал радіозв'язку, швидко написав у ньому радіограму-відповідь Старкову.
«Вашу останню радіограму взяв до керівництва, але залишаюся на місці до остаточного з'ясування долі своїх співробітників. Марков».
Галя прочитала і подивилась на Маркова повеселілими очима.
— Ви забули написати «привіт».
— Передай і привіт… — буркнув він і дещо поквапливо відійшов до свого столу.
З тої страшної ночі, коли загинув Коля і відбулася їхня розмова, Марков уже не міг ставитися до Галі, як раніше. І взагалі трагічні події останнього часу змусили його признатися собі, що він досі не знав до кінця своїх підлеглих, не вмів з достатньою ясністю побачити в кожному з них людину у всій її особливій складності. Ось і зараз він думав про це. Пригадався йому Добринін. Хіба знав він, що на душі у цього хлопця? Коли підбирали співробітників, Добринін сподобався всім своєю задумливою стриманістю. Начальник відділу, де раніше працював Добринін, так і сказав про нього: «Думаючий хлопець». Ну, а анкета в нього була просто еталон чистоти. А ось тепер, мабуть, ясно, що та задумлива стриманість Добриніна ховала в собі щось інше: можливо, нерішучість, а може, у хлопця просто не було даних для того, щоб уміти самостійно діяти в складній обстановці, і він сам це відчував, не наважуючись, однак, у цьому признатися. Дорікати йому тепер не можна. Він зробив усе, що зміг. А от собі Марков дорікав. Він пригадав, як одного разу, невдовзі після прибуття на острів у Ліговинських болотах, він працював з Добриніним над планом дій резервної точки в селі. Добринін знову став іронізувати над своєю, як він висловився, сидячою долею, і Марков, розізлившись, спитав: «Ви що, хочете, щоб я послав вас замість Рудіна?» Добринін, подумавши трохи, відповів: «Ні, цього я не потягну…» Згадуючи тепер цю розмову, Марков думав: «Коли б я задав таке запитання Кравцову або Бабакіну, вони напевне відповіли б: «Так, хочу». А Добринін відразу одверто признався: «Не можу». Тоді це здалося Маркову зайвою скромністю, а тепер виглядало зовсім інакше. Отже, треба було тоді продовжувати розмову і з'ясувати, звідки у хлопця така, якщо так можна висловитися, рішуча нерішучість на трудне діло. Ще. Будницький славився в нього як сміливий хлопець, гарний командир, умілець на всі руки… І тільки сьогодні він побачив Будницького іншим, побачив, що він думає, страждає…
«Цей урок мені на все життя, — думав Марков. — Адже ми взагалі про свої суто людські взаємини з підлеглими думаємо мало. Більше того, ми часто навмисне уникаємо зближення з ними, вважаємо це зайвим і навіть шкідливим для справи. Як я стурбувався тоді, після нічної розмови з Галею: чи не втратив я в її очах якої частки свого командирського авторитету, чи не зашкодить справі це нове, що раптом увійшло в наші взаємини? До того дійшло, що вранці уникав її погляду, поки не побачив, серцем не відчув, що дівчина поважає мене тепер більше, а головне — щиріше… Ні, ні, розвідник мусить бути тонким психологом не тільки щодо противника, а й щодо своїх же товаришів, поруч з якими він працює…»
Марков ще раз перечитав радіограму Старкова. «От і він не виявив себе чутким психологом. Як він міг подумати, що я можу піти звідси, не дізнавшись про долю своїх бойових товаришів?» Марков розкрив блокнот і склав повідомлення для товариша Олексія:
«Одержав вказівку Москви в зв'язку з закінченням операції припинити діяльність і піти з міста. Думаю тиждень-два все ж залишитися тут і спробувати з'ясувати долю своїх товаришів. Якщо я потрібен тут вам, повідомте. Привіт. Марков».
Відразу ж Галя прийняла відповідь:
«Ваша радіограма не може бути вручена адресатові, оскільки він виїхав на місце подій і зв'язку. з ним поки що нема. При першій же нагоді вручимо або передамо ланцюжком. Черговий штабу Івлєв».
Це «виїхав на місце подій» Марков сприйняв як докір собі. «Я зараз взагалі поза всякими подіями», — думав він.
У Галі була звичка на правій стороні журналу, як і належало, записувати текст радіограм, а на лівій вона робила різноманітні свої нотатки, записувала підслухані радіопереговори противника, дані про передачі станцій радіомовлення. Всі сторінки лівої сторони журналу були помережані такими її записами. Марков їх ніколи не читав, бо до справи вони ніякого відношення не мали. Колись, на самому початку, він подумав був, що треба їй заборонити це робити, а потім вирішив: нехай пише, можливо, потім вони стануть якимсь додатковим матеріалом про пережитий час.