— Чого це? — образився Ольховиков. — Ми вже їх розвідали, по пиках всіх знаємо.
— Скажу ясніше: сьогоднішній бій має бути фіктивним… фальшивим.
— Яким, яким? — не зрозумів Ольховиков.
— Фальшивим. Гарнізон треба лише розтривожити, и особливо злити не треба.
Ольховиков не вірив тому, що чув; своїми великими сірими очима він здивовано поглядав то на Маркова, то на Будницького, то на Рудіна.
— Так, так, саме так, — посміхнувся Марков. — Бій цей нам потрібен тільки для того, щоб ось він, — Марков показом на Рудіна, — мав можливість по ходу бою здатися в полон.
— Він? У полон? — Ольховиков аж на ящик сів, але той так погрозливо затріщав, що старшина схопився. — Навіщо?
— Так треба.
— В полон? Треба? — у Ольховикова від подиву зірвався голос.
— Раз начальство каже треба, — значить, треба, — повчально зауважив Будницький. І ця сентенція, що загалом нічого не з'ясовувала, заспокоїла Ольховикова.
— Ясно — наказ, — сказав він тихо, подивився на Рудіна і зітхнув: — Ай-яй-яй! Ну й ну…
— Але те, що я сказав, знаєте в групі тільки ви, — вів далі Марков. — Для всіх ваших бійців ця операція не що інше, як розвідка боєм. І боєм обережним. Ясно?
— Ясно… Ну й ну…
— А якщо ясно, ідіть готуйтесь до діла.
Будницький і Ольховиков вийшли з землянки і зупинилися в чагарнику. Дивлячись на старшину знизу вгору, Будницький сказав:
— Але те, що ти знаєш, німець знати не повинен. Він, як і твої бійці, повинен думати, що бій як бій. І ніби в тебе сил не вистачає на вирішальну атаку. Ясно?
— Вже так ясно, що голова обертом іде!
— Ти це облиш! — суворо сказав Будницький. — Голову розкрути до нормального стану і думай.
— Я думаю, — прогув Ольховиков.
— Ось що я вирішив відносно виходу з бою, — помовчавши, сказав Будницький. — Фріци не повинні це відчути зразу. Зрозумів? Як побачиш, що скоро світанок, пошли трьох хлопців направо, трьох — наліво. І щоб вони поступово, не перериваючи вогню, відходили променями в різні боки, а на світанку поспішали на нову базу. Зрозумів? А решта нехай ведуть лобовий вогонь поблизу. Тоді фріци вирішать, що боковий вогонь — початок оточення. Зрозумів? Увага їх розпорошиться в трьох напрямках, плюс у них ще заграють нерви. А ти в цей час із лобової групи знімай по бійцеві і відправляй на базу, щоб, як розвидниться, все кругом було тихо і вас там не було. Зрозумів?
— Зрозумів…
В цей час у штабній землянці розмовляли Марков і Рудін. Говорили тихо, півголосом, немов боялися, що їх хтось почує.
— Єдине, що мене гнітить, — сказав Рудін, барабанячи пальцями по столу, — це неможливість керувати подіями після того, як я попаду в полон. Бо я ж…
— Це не зовсім так, — квапливо перебив його Марков. — Усе, що ми робимо для того, щоб викликати до вас інтерес гітлерівців, це і є керівництво ходом подій. Усе залежить від того, Петре Володимировичу, який із себе той німець, з яким ви в кожному окремому випадку матимете справу. І для кожного треба застосовувати свою тактику. Вони одразу ж виявлять до вас інтерес, почувши вашу добірну німецьку мову. А як тільки інтерес до вас виникне, все кінець кінцем залежатиме від вас… — Кажучи це, Марков чудово розумів, що доручення Рудіну було далеко не таке просте, як виглядає зараз у їхній розмові, а головне, він розумів, що Рудін іде на подвиг, який можна вважати смертним. Його можуть просто пристрелити, навіть не взявши в полон. Його, як партизана, можуть ліквідувати, не передавши в табір військовополонених або в тюрму, не кажучи вже про те, що смертю може закінчитися і його зустріч з Аидросовим. Може трапитись і найпримітивніше: Андросов просто злякається і відмовиться від пропозиції Рудіна працювати на радянську розвідку і для того, щоб ще більше звеличитися в очах начальства, видасть Рудіна, не боячись ніяких погроз з його боку. Марков чудово розумів, на що йде Рудін, і знав, що сам Рудін так само добре це знає і розуміє. Йому зараз було страшенно досадно за себе, що не може поговорити з ним відверто, щоб Рудін бачив, як він по-людськи тривожиться за нього.і
Рудін витяг з кишені два заклеєних і надписаних конверти і, поклавши їх на стіл, сказав:
— Прохання: якщо загину, дружині і батькам моїм перешліть не зразу. Хай побачать більше навколо горя чужого, тоді й своє здасться їм легшим. А братикові — тому пошліть одразу. Він у мене служить на Чорноморському флоті. Буде зліше воювати. — Рудін сказав усе це просто, без тіні позерства чи сентиментальності, і, глянувши в вічі Маркову, запитав: — Зробите?
— Звичайно. Але краще менше думати про це.
— Чому? — підвів брови Рудін і подивився прямо в вічі Маркову.
— А чорт його знає чому… — зітхнув Марков. — Знаю, на що ви йдете, і відчуваю перед вами якусь ніяковість. Але повірте, я сам готовий до всього, і, якщо випаде мені щось подібне, я бажатиму собі одного: триматися так, як тримаєтесь зараз ви. Кажу це щиро. — Спасибі,— тихо промовив Рудін і, помовчавши, сказав: — Взагалі у мене якийсь дивний стан. Якби ви запитали мене, чи я відчуваю страх, я б не знав, як і відповісти, щоб це було цілковитою правдою. — Він посміхнувся. — Єдине, що ясно, — вмирати не хочеться. Але коли доведеться — з тим більшою злістю поборюся з нею, кістлявою. Жаль тільки, якщо справа зірветься.
— Не зірветься! Ми доведемо її до кінця.
— Думка про це допоможе мені, якщо… — Рудін не доказав і після довгої мовчанки обізвався: — Цікаво, про що зараз думає Андросов? Як йому спиться? Що може бути для людини страшніше — в час такого випробування, як війна, опинитися не тільки не з своїм народом, а ще й допомагати його ворогам? Якщо у нього в мозку є хоч одна звивина, він не може не думати про це без страху. Ну, я розумію, ворог, який прийшов до цього всією своєю долею. Але в Андросова ж біографія подібна до моєї.
— Особливо цим не втішайте себе, — сказав Марков. — Крім соціальної основи, в політичній позиції людини такого сорту, як Андросов, є ще такий фактор, як характер. Конкретний характер конкретної людини. А в пору грандіозних потрясінь пан характер особливо активний. Раптом бозна-куди людину штовхає найвульгарніша боягузливість. Або взяти таку складну людську якість, як принциповість або вірність ідеї. За анкетою він ідеал для кадровиків, але анкета процесів у душі людини не відображає. Тому-то ви з біографією Андросова будьте обережні. Постарайтесь побачити його таким, як він є насправді, і відповідно вибирайте тактику. І насамперед спробуйте збагнути, що саме штовхнуло людину в руки ворога. І чим складніша причина, тим складніша тактика розмови. Пам'ятаєте, як Старков сказав одного разу, що перевербувати вульгарного боягуза може навіть дурень… — Марков усміхнувся Рудіну і замовк.
— Андросов, судячи з усього, не боягуз, — задумливо промовив Рудін.
— До того ж і кажу… — підхопив Марков. — Проте боятися він усе ж таки повинен. Але підлість у ньому може бути сильнішою за страх, і тоді…— Марков не доказав: і без того було ясно, що тоді станеться.
— Бабакін до активного радіозв'язку готовий? Може йому потрібні нові батареї? — запитав Рудін.
Марков покликав Галю. Вона вийшла з-за брезентової ширми. Готова до походу на нову базу, вона була в ватянці і стьобаних штанях, заправлених у чоботи. На поясі в неї теліпалася граната.
Рудін розсміявся.
— Ну, чистісінький богатир наша Галинка! Галя зашарілася і звернулась до Маркова:
— Ви кликали мене?
— Рудін цікавиться, чи готова рація Бабакіна до активного зв'язку.
— Досі, як ви знаєте, я щодня передаю йому лише контрольну фразу, що ми на місці, а він відповідає однією точкою. Чутність відмінна.
— А за цей час живлення не могло закінчитись? — запитав Рудін.
Галя вибачливо посміхнулася.
— По-перше, наші батареї дуже стійкі; по-друге, в нього три або навіть чотири запасних комплекти. Інша річ, що Бабакін дуже повільно працює на ключі, оце-то правда.
— Нічого, потренується, — засміявся Рудін. — Спасибі, Галю.
Галя пішла в свій радіозакуток. Марков тихо сказав:
— Вона просилася з вами в операцію.
— Ще цього мені бракувало! — посміхнувся Рудін.