Ті, що стояли біля стіни, тепер частіше показували у той бік, де стояв Рудін. Видно, вони говорили про те, що з цього боку села противника немає.
Навкруги було вже досить добре видно, але від річки на село напливала біла смуга туману, і дощ, який недавно вже був трохи вщух, раптом полив, паче з відра.
Рудін помітив, що стрілянини вже не було чутно. Підождав ще хвилин десять — жодного пострілу. Тільки періщить, шумить сердитий осінній дощ. Біля школи з'явилося ще кілька німців і поліцаїв. Збившись докупи, вони збуджено розмовляли.
Рудін рішуче вийшов із-за яблуні і попрямував до школи. Незабаром німці помітили його і взяли автомати напоготів. Рудін прямував далі, вдаючи, ніби намагається розібратися, де опинився. Він вийшов на відкрите місце. Тепер німці бачили його добре, бачили, що він один і що у руках у нього немає зброї.
Вони не стрілили. Рудін підходив до них усе ближче, і ось він почув, як хтось із німців гортанним голосом уривчасто наказав:
— Взяти його!
Двоє німців і один поліцай пішли напереріз Рудіну. Рудін зупинився, підняв руки. Він стояв і чекав. Німці і поліцай підійшли до нього і за три кроки зупинились.
— Обшукайт! — наказав поліцаєві один із німців. Поліцай, не зводячи лютих очей з Рудіна, підійшов до нього й почав обшукувати. З кишені ватянки витяг пістолет і повернувся до німців.
— Іди! — крикнув до Рудіна один з німців.
— Куди? — по-німецьки запитав Рудін.
Німець здивовано подивився на нього і показав рукою на школу.
З групи, яка стояла біля школи, вперед вийшов високий худорлявий офіцер з нашивками молодшого лейтенанта. Кашкет з високою тульєю був глибоко насунутий на голову, в тіні від великого козирка Рудін побачив лише запалі щоки, тонкі стиснуті губи і гостре підборіддя.
— Стій! — по-російськи наказав офіцер, коли Рудін був ще кроків за п'ять від нього. — Хто є такий?
— Я з партизанського загону, з яким ви вели бій. Вирішив здатися в полон, — добірною німецькою мовою відповів Рудін і, знявши кепку, рукавом обтер спітнілий лоб.
Німці переглянулися.
— Відведіть його до моєї кімнати! — наказав офіцер. Рудіна повели в кімнату, яка була колись шкільним класом. Вздовж стін стояли парти. На стіні висіла порівняльна діаграма успішності Нікольської неповної середньої школи за 1939/40 навчальний рік. Рудін машинально відзначив, що успішність підвищилась, але, судячи з порівняльної висоти стовпчиків, ненабагато. В глибині кімнати стояла неприбрана койка, на стільці біля неї висів кітель. Мабуть, офіцер так поспішав, що надів шинелю без кітеля. На столі стояв емалевий кухоль з недопитою кавою, а на аркуші паперу лежали акуратно нарізані скибочки білого хліба і косячок ніздрюватого сиру. Тут же стояв зелений ящичок польового телефону, проводи від якого тяглися за вікно. Німець, що конвоював Рудіна, зупинився біля дверей і з цікавістю розглядав полоненого. Поліцаї в кімнату не ввійшли. Не було й офіцера, його примітний гортанний голос чутно було в коридорі.
Офіцер ввійшов навально, розчинивши двері ударом ноги. Повісивши картуза на цвях, а шинелю кинувши на ліжко, він надів кітель, акуратно застебнув його на всі ґудзики, обсмикнув, пройшов до столу і сів у крісло. Можливо, хвилину він мовчки знизу вгору дивився на Рудіна великими білястими очима, в яких не було ні цікавості, ні злості. У них взагалі нічого не було, хіба тільки втома. Обличчя в офіцера було сіре, з хворобливою жовтизною. Під очима — припухлі синюваті мішки.
— Хто ти такий? — спитав він тихо.
— Я ж сказав — партизан.
— Де базується твій загін?
— Ліговинське болото.
— Ти кажеш неправду — ці болота непрохідні.
— Ні, кажу правду, в болоті є острів, і до нього ведуть безпечні стежки.
Офіцер помовчав.
— Припустімо… Прізвище?
— Крамер. Михайло Євгенович Крамер.
— Єврей?
— Німець.
— Як це німець?
— Дуже просто, я народився і виріс у республіці німців Поволжя.
— Не знаю такої республіки.
— Тимчасом вона є. Вірніше — була.
— Скільки ваших наступало на Нікольське?
— Чоловік сорок.
— Чому відступили?
— Я не командир, не знаю. Мені відомо тільки те, що говорив наш командир перед боєм. Він оказав, що, за даними розвідки, в Нікольському майже дві роти.
— Який у тебе партизанський пост?
— Ніякого. Рядовий боєць, перекладач при командирі. Мене мобілізували в партизани як знавця мови.
— Що означає мобілізували? Хіба ти не тутешній?
— Я ж сказав вам, я народився на Поволжі, це біля Саратова. А мобілізували в Москві, де я жив і працював останні два роки. Мобілізували і закинули сюди з літака.
— І що ж, ти, значить, чистокровний німець?
— Не зовсім, мати в мене росіянка.
— Як ти сказав? Республіка німців Поволжя?
— Так.
— Вперше чую.
Рудін знизав плечима.
— Значить, Крамер?
— Еге ж.
Офіцер був явно спантеличений.
— Партизани, як правило, в полон не здаються. Чому ти не чинив опору?
Рудін посміхнувся.
— Це могло коштувати мені життя, а воно в мене одне.
Офіцер теж посміхнувся і з цього моменту перевів розмову на «ви».
— Яка у вас професія?
— Інженер комунального відомства в міському муніципалітеті Москви. Я працював у відділі, який відав енергетикою.
— Який був план нинішньої операції вашого загону?
— По-моєму, розвідка боєм.
— Дві роти! — офіцер подивився на німця, що стояв біля дверей, і розсміявся. — Ваші розвідники мають великі очі і маленьку хоробрість. Нас тут дев'ятнадцять чоловік.
Офіцер крутнув ручку польового телефону і взяв трубку.
— Другий? Тут дев'ятий. Все гаразд, вони відступили. Є полонений… Мені здається… Ні, мені все-таки здається…
Що здавалося офіцерові, Рудін міг лише догадуватися.
Видно, не бажаючи говорити в присутності полоненого, офіцер звелів конвойному вивести Рудіна в коридор.
Рудін вирішив, що ситуація склалася так: офіцерові здається, нібито полонений становить певний інтерес, а той, з ким він розмовляє по телефону, цього не поділяє і, цілком можливо, пропонує полоненого без всякої мороки ліквідувати. Рудін думав про це так, ніби йшлося зовсім не про нього. Оце й була та ситуація, що його колись гнітила, коли події ставали непідвладними, і нервуйся чи не нервуйся, все одно події розгортаються без будь-якої твоєї участі. Рудін продумав свої відповіді офіцерові. Ні, ні, він зробив усе, щоб зацікавити його своєю персоною. Єдина прикрість, що поліцай при обшуку взяв у нього лише зброю і не пішов у діло зашитий у підкладку піджака лист Крамеру від батька, якого він начебто одержав ще в Москві, у перші дні війни. В листі батько досить прозоро натякає синові на голос крові і закликає його прислухатися до цього голосу. Словом, зараз усе вирішується в цій розмові офіцера по телефону…
Рудіна замкнули в дерев'яній повіточці на шкільному подвір'ї. Він сидів на дровах, намагаючись не мучити мозок і нерви роздумами про те, як складеться його доля. Йому пригадалось раптом, як він хлопчаком, побившись об заклад, почав перепливати Оку і посеред річки його охопив жах, що в нього не вистачить сил. Пливи назад, пливи вперед — все одно не вистачить. Він почав тонути. І тут побачив голуба, який летів над річкою, а за ним гнався яструб. Голуб то припадав до самої води, то злітав догори, але яструб не відставав од нього… Та ось голуб зробив крутий маневр, і яструб проскочив мимо, а голуб повернув до берега і швидко зник там. А Рудін помітив раптом, що він не втонув і продовжує пливти до берега. Він зрозумів просту річ: не можна думати, що в тебе не вистачить сил, — ця думка якраз і відбирає сили. Він почав думати про голуба, який щойно на його очах врятувався від смерті. І переплив Оку.
«Так, марно і навіть шкідливо думати про те, що мене жде гірше», — вирішив Рудін і почав тихо декламувати свій улюблений вірш, який жив у його серці з шкільних років і з часом вміщав у собі все більше почуттів і думок: