Выбрать главу

Клейнер вислухав це з непроникним виразом обличчя і запитав:

— Ваш злочин мав економічний характер?

— Не було ніякого злочину! — роздратовано відповів Кравцов.

— Трохи докладніше про це, будь ласка, — сухо, але ввічливо попросив Клейнер.

— Я переїхав до Смоленська… — почав Кравцов.

— Звідки? — перебив його Клейнер.

— З Москви.

— Чому?

— В Москві мені не давали працювати за спеціальністю. Останнім часом я на півставки працював юрисконсультом в універмазі, але згодом був позбавлений і цієї роботи.

— За що?

— Я виявив, що все керівництво універмагу краде, і написав про це прокуророві, а звільнили мене, використавши для цього оту саму інститутську характеристику.

— Це у вищій мірі дивно, — зауважив Клейнер.

Кравцов подивився на нього з відвертим співчуттям: мовляв, звідки вам, приїжджим, знати тутешні порядки?

— Ну, ну, далі,— сказав Клейнер.

— Я перебрався до Смоленська, і там мені вдалося влаштуватися завідуючим м'ясним магазином. І знову натрапив на злодіїв. І заступник мій злодій, і бухгалтер, і старший продавець. Але тепер я до прокурора вже не бігав і лише тримався від злодюг якнайдальше. А на їх натяки й пропозиції включитися в їхні чорні справи я ніяк не реагував. Через кілька місяців їх посадили і мене разом з ними. А потім судили. Довести, що я одержував гроші від злодіїв, судді не змогли, але, оскільки директор у принципі відповідає за все, дали мені три роки, по-божому. Ті дістали по сім років. От і все.

— Ви втекли з тюремного поїзда? Скажіть точно день, час і місце, де зазнав бомбардування ваш поїзд.

— Другого липня, близько п'яти ранку, приблизно посередині між станціями Ярцево і Дорогобуж.

Клейнер це записав, подумав і сказав:

— У ваших інтересах зробити таке: з'їздити до Смоленська і привезти свій диплом і всі інші документи.

— А не можна це зробити з вашою допомогою? — попросив Кравцов. — Я дам точну адресу своєї хазяйки, дам до неї записку. Ви зрозумійте мене: кожна поїздка в моєму становищі — справа дуже ризикована. Мене вже хапали не раз. Крім того, навряд чи на моє прохання будуть шукати документи в архівах.

— Подзвоніть у Смоленськ і забезпечте цю операцію з документами, — наказав Клейнер Ціммеру.

— Буде зроблено, — клацнув каблуками гестапівець.

Клейнер повернувся до Кравцова.

— Те, що ви казали моєму співробітникові про залучення підлітків, ви вважаєте справою можливою?

— Цілком, — переконано відповів Кравцов.

Клейнер встав.

— Завтра вранці рівно о дев'ятій будьте у нас в гестапо. Знаєте де?

— Ні.

— Він пояснить вам. — Клейнер кивнув на Ціммера, надів картуза і, недбало піднявши два пальці до козирка, вийшов.

Ціммер прямо-таки не знав, як йому тепер триматися з Кравцовим. Похапцем пояснивши, де міститься гестапо, він дав зрозуміти, що візит закінчено.

Незабаром Марков одержав коротку радіограму від товариша Олексія.

«Кравцов просить, щоб його смоленська хазяйка і тюремний архів були на місці»,

Розділ 14

Солдат в окулярах вів Рудіна через усе місто.

Різко похолодало. Темні хмари низько стелилися над містом, здавалося, торкались дахів. На вулицях було похмуро, ніби в передвечірній час; ось-ось мав піти сніг. На солдатові була коротенька легка курточка. Він ішов за Рудіним, засунувши руки в кишені штанів, ліктем притискуючи до боку автомат.

— Швидше йди, швидше! — майже благав він замороженим голосом.

Рудін кілька хвилин ішов швидше, але тут же сповільнював крок: йому треба було встигнути продумати недавню розмову в комендатурі.

Вирішуючи, хто може зацікавитись радянським напівнімцем, майор насамперед згадав, звичайно, гестапо. Небажання Рудіна попасти туди майорові було до вподоби: тут відіграла роль взята до уваги давня ворожість військових до служби безпеки. Але яку адресу обрав майор потім? Куди його ведуть?

— Швидше, швидше! — квапив Рудіна конвоїр.

Вони перейшли якийсь бульвар, повернули за ріг великого будинку і одразу ж опинилися перед шлагбаумом, біля якого стояла будка. Рудін бистрим поглядом окинув вулицю, і серце його радісно забилось. Якщо одержаний у свій час від підпільників опис зони «Сатурн» точний, то будівля попереду і зліва і є приміщення школи, де розташувався «Сатурн». Той самий, до якого Рудін так поривався. Він внутрішньо посміхнувся, згадавши, як Марков сказав йому одного разу: «Розвідник часто потрапляє в неймовірно критичні ситуації і щасливо виходить з них не з примхи випадку, а лише завдяки тому, що він розвідник і весь час працює, маючи певну мету, а ніяка праця марно не пропадає». Це правильно. І коли б зараз його привели не сюди, а зовсім в інше місце, він продовжував би діяти і зробив би все для того, щоб кінець кінцем опинитися саме тут, у «Сатурні».

Рудін прислухався до розмови солдата в окулярах з вартовим, який вийшов з будки. Вони, видно, не могли домовитись. Нарешті вартовий почав вимагати, щоб солдат і чоловік, якого він привів, одійшли назад на десять кроків. Після цього вартовий, мабуть, подзвонив кудись із своєї будки.

Минуло хвилин десять. Солдат в окулярах страшенно лаявся, пританцьовуючи і гріючи руки. З хвіртки в паркані позад будки вийшов офіцер у довгій шинелі з хутряним коміром. Він поговорив з вартовим, потім підійшов до Рудіна й солдата в окулярах.

Солдат доповів, що він супроводить людину, яку йому доручили сюди доставити за домовленістю майора Оренкліхера і підполковника Грейса.

Офіцер ковзнув поглядом по Рудіну і, нічого не сказавши, пішов і зник у хвіртці. Минуло ще хвилин з десять. Почав сипати рідкий колючий сніжок. Солдат в окулярах пробурмотів:

— Усі корчать із себе начальників, хай їм чорт!

— Що б не було, погано завжди солдатові,— посміхнувся Рудін.

— Німецькому солдатові завжди добре! — сердито і завчено випалив солдат.

Із хвіртки в паркані вийшло двоє солдатів з автоматами і за ними офіцер у довгій шинелі. Офіцер показав солдатам на Рудіна і відчеканив:

— Другий блок, кімната вісім, підполковник Грейс.

Солдати стояли з обох боків Рудіна, і один з них зробив рух автоматом, що замінював наказ: «Пішли!».

Солдати підвели його до невеликого двоповерхового будинку, що стояв поряд, із школою. Один лишився біля входу, другий пройшов з Рудіним всередину будинку. У вестибюлі їх уже чекав молодик у цивільному. Він кивнув солдатові, і той завмер у дверях. Чоловік жестом запросив Рудіна йти за ним. Вони піднялися на другий поверх і завернули праворуч по коридору. Біля других дверей молодик зупинився.

— Вам сюди, — він відчинив перед Рудіним двері. Рудін увійшов до невеликого кабінету.

В цей час німець, що сидів за столом, роздратовано говорив по телефону. Побачивши Рудіна на порозі, він крикнув у трубку: «Подзвоню пізніше!» — і недбало запитав по-російськи:

— Ну що там у вас?

— Я думав… Це довго розповідати, пане начальник… — усім своїм виглядом і тоном Рудін немов пробачався за те, що змушений відривати час у заклопотаного далеко важливішими справами начальника.

— Я щось не второпаю: ви і партизан, і водночас німець, до того ж німець радянський? Що це за ребус?

— Так, я за національністю німець, але виріс у Радянському Союзі, в республіці німців Поволжя, а потім був мобілізований у партизани. Тепер здався в полон.

— Так. Чого ж ви хочете?

— Я хочу співробітничати з Німеччиною, — відповів Рудін.

Підполковник Грейс на мить задумався, потім нахилився до якогось апарата на столі і тихо сказав:

— Попросіть до мене Андросова. Зараз же.

Серце в Рудіна застукотіло так швидко, що він злякався…

Ну, от і настав вирішальний момент. Робота не пропала марно, зараз він побачить Андросова — першу свою ціль.

Рудін стояв серед кімнати, коли ззаду з легким шумом відчинились і зачинились двері.

— Ви мене викликали? — запитав спокійний і якийсь безбарвний голос.

Андросов пройшов повз Рудіна до столу полковника. Рудін бачив його спину, широко розгорнуті плечі. На ньому був кітель німецького офіцера, але без знаків розрізнення, штани заправлені в чоботи, начищені до лакового блиску.