— Як це буде виглядати практично? Що я повинен робити?
— Зробити все, щоб влаштувати мене сюди, в «Сатурн». Ми будемо разом з вами працювати на благо своєї Радянської Батьківщини.
Після цього Андросов довго сидів, не підводячи голови. Обличчя його стало біле як папір. Потім він випростався, глянув на Рудіна і рішуче сказав:
— Я згодний.
— Я щиро радий за вас, Андросов! Щиро.
Рука в Андросова була холодна, як у мерця.
— Я не знаю, — сказав він, безпорадно посміхнувшись, — що мені тепер з вами робити.
— Відправте мене туди, куди ви відправляєте всіх полонених, які проходять через ваші руки і про яких у вас склалася думка, що вони можуть згодитися. Потім займіться перевіркою моєї версії. Все, що стосується того, як я здався в полон у Нікольську та втік з поїзда, підтвердиться на сто процентів. Потім ви доповісте про мене начальству. Покажете їм лист мого батька, але скажете, що його знайшли в мене при обшуку. А домовитися про дальшу нашу роботу ми ще встигнемо…
Андросов кивнув головою і натиснув кнопку дзвінка.
Розділ 15
Хуртовина, як почалася того вечора, коли Рудіна було доставлено в «Сатурн», так і не переставала вже п'яту добу. До міста ввійшла і міцно оселилася в ньому зима у всій своїй незайманій і чистій красі.
Прокинувшись вранці в арештному приміщенні «Сатурна», Рудін через вікно, майже доверху забите дошками, побачив ріг даху з навіяною на ньому косою кучугурою, побачив осатанілу хурделицю і несподівано для себе тихо розсміявся: от і зима прийшла; все йде своєю чергою, як і слід.
За минулі чотири дні його двічі викликали на допит. Перший раз, крім Андросова, на допиті був присутній невідомий Рудіну сивоголовий майор, який весь час мовчав, не зводячи очей з Рудіна. Андросов тьмяним своїм голосом повідомив, що одержав підтвердження зізнань Рудіна, і поставив кілька суто формальних запитань: рік і місце народження, хто батько, хто мати, де вони зараз. Рудін зрозумів, що його викликали тільки показати майорові, який сидів на дивані.
Вдруге Рудіна відвели до Андросова вчора — він заповнив допитний лист і написав зобов'язання «чесно і сумлінно виконувати накази військової розвідки Німеччини».
Прочитавши написане Рудіним зобов'язання, Андросов поклав його в стіл і з ледве помітною усмішкою сказав:
— Тепер і ви в моїх руках.
Рудін здивовано звів брови.
— Чому я? Адже ви, Андросов, не в мене в руках. Ви в руках своїх власних.
Андросов повідомив Рудіну, що в найближчі дні з ним буде говорить хтось із великого начальства.
— Будьте обережні, тут працюють не дурні,— тихо сказав він. — Поки що все йде нормально. На особистого референта начальника «Сатурна» Зомбаха, який був тут минулого разу, ви справили хороше враження…
Зима аж ніяк не радувала полковника Зомбаха. Якщо до цього зимові холоди були для нього не більше, ніж один із аргументів у розмовах про становище і перспективи центрального фронту, то тепер зима стала і його особистим побутом. У перший же зимовий день він, поки дійшов від квартири до «Сатурна», набрав повні черевики снігу. Довелося в кабінеті перезуватися, посилати додому солдата по сухі шкарпетки. І він наказав щоранку розчищати всю вулицю, на якій містився «Сатурн» і жилі будинки його співробітників. Учора Зомбах хотів з'їздити в Оршу, де після наради, яку проводив начальник штабу, ще лишався командуючий 4-ю армією фельдмаршал фон Клюге, про якого говорили, що «ключі від Москви у нього в кишені». Шофер сказав, що на легковому мерседесі до Орші не проїдеш, усю дорогу занесло, потрібні ланцюги для коліс, а їх і досі не прислали. Комендант «Сатурна» порадив скористатися гусеничним тягачем. Зомбах відмовився: йому все ж здалося принизливим прибути до фельдмаршала Клюге на тягачі. На щастя, сьогодні з'ясувалося, що Клюге сам приїхав сюди перевірити один із своїх штабів. Зомбах подзвонив йому і попросив приділити тридцять хвилин у дуже важливому питанні. У відповідь він почув:
— Дуже радий буду бачити вас, полковнику, зараз же…
Поклавши трубку, Зомбах довго думав, чим пояснити таку поспішну люб'язність Клюге. Вже під'їжджаючи до особняка, в якому зупинився фельдмаршал, Зомбах не переставав думати про це, але ніякого пояснення так і не знайшов.
Біля особняка стояло кілька легкових машин. У вестибюлі юрмились офіцери різних рангів. Черговий провів Зомбаха до ад'ютанта Клюге. Той, почувши, з ким має справу, зразу ж пройшов за масивні двері. Через якусь хвилину він вернувся і, виструнчившись перед Зомбахом, сказав:
— Командуючий просить вибачення, він прийме вас через три хвилини.
Через дві хвилини з кабінету Клюге вийшло кілька офіцерів. Виходячи, вони з цікавістю поглядали на Зомбаха. Мабуть, їм хотілося знати, через кого це командуючий так спішно усіх їх випровадив.
Клюге вийшов назустріч Зомбаху з простягнутою рукою.
— Добрий день, полковнику. Радий вас бачити, сідайте. Ось сигари, сигарети.
— Дякую, — Зомбах видавив на своєму кам'яному обличчі посмішку. — Я запланував собі довге життя і не курю.
— А я плюнув на все і димлю, наче фабрика, — розсміявся Клюге. — Один мій полковник підкинув мені заспокійливу формулу. Він сказав: на війні, якщо не курити, то треба пити. А я якраз із ваших же міркувань не п'ю. — Клюге подивився на годинник. — Я слухаю вас, полковнику.
— У нас стався конфлікт з тутешнім начальством СД, — почав Зомбах. — Раптово, не попередивши нас, вони ліквідували розташований за п'ять кілометрів звідси табір військовополонених, з якого ми набирали необхідні нам кадри.
— Що значить ліквідували? — запитав Клюге.
— Просто повантажили всіх полонених в ешелон і вивезли кудись на захід.
Клюге невдоволено сказав:
— Чортзна-що! Ми своїх поранених не можемо вчасно вивезти… — Він повернувся до столика з телефонами і схопив одну з трубок. — Полковник Гашке? Це — Клюге. Чому ліквідували місцевий табір військовополонених? Так… Так… добре. Мій штаб ви про це інформували?… Так… добре, спасибі.— Він поклав трубку і повернувся до Зомбаха. — Табір, виявляється, не ліквідували, звідси тільки вивезли контингент, щоб мати можливість на цьому місці збудувати зимові бараки. Будівництво закінчиться через місяць, і табір знову буде наповнений. Вас це влаштовує?
— Але нам уже тепер необхідне безперервне надходження полонених.
— А табір під Гомелем? Це ж зовсім недалеко.
— Але й не близько… — заперечив Зомбах. — Коли табір близько, ми маємо можливість вести там щоденні дуже важливі для нас спостереження над полоненими. А поїздки до Гомеля можуть просто зриватися через ті самі снігові замети, через які я не зміг учора приїхати до вас в Оршу.
Клюге подивився в вікно, за яким лютувала хуртовина, і зітхнув.
— Так, росіяни цілком можуть назвати зиму другим фронтом.
— Невже вона так ускладнила наші дії? — обережно спитав Зомбах.
— Дуже, — довірливо, наче доброму другові, сказав Клюге. — Страждають від неї і техніка і особливо люди. За останні два дні ми маємо сотні обморожених солдатів.
— Значить, це факт? — запитав Зомбах. — А я піддав сумніву донесення свого агента.
— Даремно. Це в Берліні повинні знати.
— Але ставка, напевно, знає все, — заперечив Зомбах, уже починаючи догадуватись про причини поспішної люб'язності фельдмаршала. — Адже ви із ставкою зв'язані щоденно.
— Зв'язаний-то зв'язаний, але в нас нема звички доповідати ставці про отакі неприємні речі, тим більше, якщо вони не мають прямого відношення до ходу воєнних дій, — облишивши свій довірливий тон, роздратовано сказав Клюге і додав поспішно: — Але якщо й ви теж будете мовчати про сумніви, це буде схоже на змову брехунів.
Тепер Зомбах остаточно зрозумів, чому Клюге так захотів його побачити: вирішив з'ясувати, чи доносить фюреру розвідка про те, чого сам він повідомляти не наважується.
— Про труднощі під час осіннього бездоріжжя ми повідомляли регулярно, — сказав Зомбах, вирішивши трохи заспокоїти і підбадьорити Клюге.
— Можу вам за це лише подякувати. До речі, чи цілком точні ваші дані про те, що росіяни підтягують до нашого району свіжі і досить великі резерви.