— Цілком. Дані перевірені і підтверджені кількома нашими агентурними точками.
— Фюрер про це теж знає?
— Звичайно. Наші дані вже фігурують у матеріалах головної ставки.
— О, це нічого не значить, — махнув рукою Клюге. — Матеріали ставки могли пройти і обминувши фюрера. А зараз, як ніколи, фюреру потрібна абсолютно точна і регулярна інформація про наш фронт. Вам, мабуть, відомо, полковнику, що недавно я був у конфлікті з фельдмаршалом Боком з приводу тактичної мети групи «Центр». Я дотримувався початкових планів фюрера, щоб наші армії зупинились на річці Десні, а вихід на Москву здійснювати з півдня. Але потім перемогла позиція Браухича, і війська «Центр» атакують Москву. Браухич схилив до цього рішення і фюрера. А для нас, солдатів, наказ є наказ — ми, не рахуючись ні з чим, рвемося вперед. Не рахуємось ми і з повідомленнями про те, що росіяни підтягують резерви.
— Але ж і для росіян, — сказав Зомбах, — контрнаступ утруднений тими ж зимовими умовами.
— Ви так думаєте? — з іронією запитав Клюге. — У росіян є дуже точна приказка: дома і стіни допомагають. А ми тут в гостях, полковнику. Ви бува не читали мемуари наполеонівського генерала Коленкура? Обов'язково прочитайте… — Клюге кивнув головою через плече, запитав: — Ваші агенти… там… не проґавлять моменту, коли готовність росіян до контрудару стане цілком реальною?
— Не повинні. У прифронтовій смузі з того боку в нас більше десятка добрячих агентів.
— Я іноді думаю про цих ваших людей. Сміливий народ. І я чув, усі вони росіяни? Це правда?
— Так. Майже всі.
— Таємнича нація, слово честі, таємнича!
— Чому? — запитав Зомбах. — Люди, схильні і навіть закохані в ризиковану професію розвідника, є в кожній нації. І ми їх добре готуємо, надійно споряджаємо, ми багато платимо тим, хто добре працює. Ви пригадуєте наші зведення по району Гжатськ — Вязьма?
— Аякже! Аякже! — ожив Клюге. — Це була дуже цінна інформація, вона дала мені можливість вивільнити з бою і перекинути в інше місце три дивізії. І силами однієї дивізії я зробив те, на що збирався кинути майже всю армію. Це був приклад блискучого контакту армії і її розвідки; користуюсь нагодою подякувати вам за це.
— За цей епізод ставка нагородила наших людей орденами, — сказав Зомбах.
— Заслужено, заслужено, полковнику! — швидко промовив Клюге і знову замислився.
— Прагнення до такого контакту повинно бути постійним і взаємним, — сказав Зомбах. — Дуже прикро, коли стикаєшся з нерозумінням і неповагою до наших завдань.
— Що я можу зробити для вас? — Клюге підсунув до себе великий блокнот.
— Чи ви не можете віддати наказ, щоб поки тутешній табір буде побудований і заповнений, ми одержували полонених безпосередньо з військ? Ми будемо робити відбір, а решту пересилатимемо в найближчі табори.
Клюге розгонисто записав щось у блокноті.
— Добре, це буде зроблено. Ви маєте рацію, армія повинна вам допомагати краще, але й ви армії теж.
— Ми робимо все, що від нас залежить, — з гідністю відповів Зомбах. — Менше ніж за півроку створити в тилу ворога широку агентурну сітку було справою нелегкою.
Зомбах і справді був задоволений виконаною «Сатурном» роботою. Він був певен, що, коли б не повсякчасні інтриги служби безпеки та ще холодок у взаєминах з армійською верхівкою, справу можна було б розвернути ще краще. Щодо цього Зомбах покладав великі надії на цю розмову з фельдмаршалом Клюге.
— Ви зазнаєте великих втрат? — запитав Клюге.
— Значні втрати для нашої роботи природні. Головним чином це буває при переході через фронт. Ось і тут, дозволю собі зауважити, допомога нам від армії могла б бути значно кращою.
— Як же ми можемо допомогти? — запитав Клюге.
— В даний час при переході фронту наші люди можуть розраховувати лише на те, що свої не вистрелять їм у спину. Але траплялося й таке.
— Не може бути! Де, коли?
— У вересні на ділянці сто дев'ятої дивізії. Командир дивізії на наше прохання нібито дав відповідний наказ, але, наказ чомусь не дійшов до флангів дивізії, і ми втратили двох цінних, добре підготовлених агентів. Їх застрелили наші солдати.
— Чому про цей випадок не доповіли мені?
— Шифровку вам було послано.
— Я це розслідую. — Клюге зробив запис у блокноті і, відкинувши олівця, сказав: — У свою чергу прохання до вас: будьте до кінця чесні у зведеннях, які досягають стола фюрера. Ви розумієте мене?
— Цілком.
— Армія не забуде цієї вашої допомоги їй. — Клюге встав. — Я буду подзвонювати вам, а ви дзвоніть мені, не соромтесь, я хочу мати з вами, полковнику, справжній діловий контакт. — Клюге подав руку. — До побачення, полковнику, бажаю успіху.
— Взаємно.
Зомбах повернувся в «Сатурн» у хорошому настрої. Розмова з Клюге вийшла цікавою і досить підбадьорливою. Зима — все ж небезпека побіжна: армія з нею справиться. Треба негайно повідомити про цю розмову Канаріса, підкресливши прохання Клюге щодо чесного інформування фюрера.
Зомбах зайшов до кабінету свого заступника Мюллера і розповів йому про зустріч з Клюге. Він розповів усе, крім того, що збирається підкреслити в донесенні Канарісу.
— Коли їм непереливки, вони згадують про розвідку, — вколов Мюллер. — Здається, ще старий Микола сказав, що армія любить ділитися з розвідкою лише поразками.
— Непогано сказано, — посміхнувся Зомбах. — Що нового?
Мюллер розкрив папку, що лежала перед ним, і взяв з неї два оранжевих аркуші, на яких друкувалися розшифровані донесення агентів.
— Два цікавих донесення, — сказав він. — Агент «Іван» повідомляє, що за минулу добу з Сибіру до Москви пройшло тринадцять ешелонів, тобто на два ешелони більше, ніж учора, і на п'ять більше, піж позавчора. Друге — від точки «Оскар». Повторно твердить, що нічого подібного до голоду в Москві не спостерігається. — Мюллер поклав шифровки в папку. — Я гадаю, що обидва ці донесення треба включити до зведення номер один.
Зомбах згадав прохання Клюге і розпорядився включити до головного зведення лише донесення про сибірські ешелони. Нічого лізти на рожен. Геббельс у «Фелькішер беобахтер» щодня розписує голодну Москву, і кінець кінцем сам цей факт, тим більше, що він зовсім і не факт, — ніякісінького значення зараз для німецької армії не має.
Мюллер не заперечував. Він і сам думав так само, але хотів заручитися підтримкою начальника «Сатурна».
— Всі інші точки, — сказав Мюллер, — наче змовилися передавати нісенітниці. Точка «Південна» вважає за потрібне радирувати про пожежу в гасовій крамниці.
— Може, це справа їхніх рук? — запитав Зомбах.
— Та ні ж, вони б про це повідомили. Доповідають, наче репортери в хроніці: «Згоріла гасова крамниця». Я дав вказівку Фогелю, щоб він усім цим репортерам зробив суворе напучення.
— Тільки хай він це робить делікатніше, без лайки, бо це може образити агентів. Прошу вас, простежте за цим. Щo ще?
— Андросов доповідає, що в нього є, як він висловився, цікавий і дуже цінний екземпляр. Він наполягає, щоб ми самі поговорили з цією людиною.
— Де він його взяв?
— Прислали з військової комендатури.
— Чого б це вони згадали про нас? — здивувався Зомбах.
— Просто випадковість, — пояснив Мюллер. — Наш Грейс приятелює з якимсь майором із комендатури, і той зробив йому цей подарунок.
— Ну що ж, враховуючи наш голод на кадри, давайте поглянемо, що за екземпляр. Хвилин через тридцять хай його приведуть до мене. Приходьте.
Зомбах написав особисте донесення Канарісу про розмову з Клюге. Як завжди, він цілком точно розрахував час. Тільки з його кабінету вийшов шифрувальник, що поніс донесення Канарісу, як у дверях з'явився Андросов.
— Людина, про яку вам говорив підполковник Мюллер, тут, — доповів Андросов. — Накажете ввести?
— Зачекайте, спершу розкажіть, хто він такий.
В цей час до кабінету ввійшов Мюллер.
— Це він сидить біля дверей? — звернувся він до Андросова.
— Так.
— Пика симпатична, прямо схожий на якогось нашого кіноартиста, тому мені здається, що я його десь бачив.