— Де його кімната? — суворо спитав Кравцов.
— Через одну від нашої. Ліворуч.
Кравцов увійшов до Михайловського без стуку. Двоє вікон кімнати були замішені якоюсь одежиною. В дальшому кутку миготів кривавий язичок лампади, що ледве освітлював витріщені очі святого на іконі.
Кравцов підійшов до вікон і зірвав затемнення. На старому ліжку з червоного дерева лежав старик з викоханою білою борідкою. Він з острахом дивився на Кравцова.
— Чого… чого вам треба? — ледве промовив він.
— Михайловський?
— Так.
— Вставайте! Я з гестапо.
Михайловський схопився з ліжка і поквапливо почав натягати штани.
— Сей момент… Сей момент… — бурмотів він.
— Сідайте сюди. Так. — Кравцов витяг з кишені аркуш паперу з виписками із доносу і, не даючи старому отямитися, суворо сказав: — Ви написали нам заяву? Чому без підпису?
— Та якось так… подумав… а що як… — заїкався Михайловський.
— Пересвідчились, що від нас сховатися не можна?
— Ну аякже, якже! Я ж і уповаю на вашу могутність.
— Уповаєте, значить? Уповаєте, а самі вставляєте нам палиці в колеса? — підвищив голос Кравцов.
— Боже борони! Що ви! Та як же це так!
— А так. Ми від ранку до ранку ловимо ворогів справжніх, небезпечних, а ви вирішили відвернути наші сили на стару пенсіонерку з дитячого садка, на недоумкуватого садівника та на всяку дрібну погань? Думаєте, нам неясно, для чого ви це робите?
Вицвілі очі Михайловського сповнилися жахом, голова як повернулася вліво, так і застигла, ніби його правцем поставило.
— Я цього не хотів, бачить всевишній, не хотів, — пробелькотів він.
— Хотів чи не хотів — це на вашій темній душі, а факт незаперечний — спроба пошкодити роботі гестапо. І за це доведеться відповідати, ми жартувати не любимо! Михайловського напала гикавка.
— Вибачаюсь… дуже вибачаюсь… Це від нервів, — прошепотів дідок, схопившись руками за стіл.
— Ось ручка і папір, — Кравцов ледве стримував сміх. — Пишіть, я продиктую…
— Боже мій, боже мій! — лепетав Михайловський, намагаючись взяти ручку неслухняними пальцями. — Слухаю!
— Пишіть! «Я, Михайловський, признаюсь, що послав до гестапо заяву без підпису, з наміром перешкодити роботі німецької адміністрації…»
Михайловський сповз із стільця і став на коліна:
— Христом богом клянуся! Не думав! Пожалійте старого чоловіка! Позбавив бог розуму на старість! До стоп ваших припадаю! — викрикував він, задихаючись.
Кравцов витримав паузу і сказав:
— Гаразд. Досить. Пишіть так… — Він підождав, поки дідок знову вмостився за столом. — Значить, признаюсь і так далі, а потім напишіть так: «Листа послав, не подумавши про те, що повідомляв про всяких дрібних людей, які не становлять небезпеки для нового порядку, як не думав і про те, що я міг спрямувати гестапо по оманливому шляху і відвернути від справжніх ворогів Німеччини. На це щиро прошу пробачення і прошу не притягати до відповідальності, зважаючи на мій похилий вік». Підпис щоб розбірливо, — наказав Кравцов.
Михайловський розписався. Кравцов узяв папірець, акуратно згорнув його і поклав у кишеню.
Михайловський конвульсивно зітхав і дрібно хрестився, дивлячись на лампаду.
— Стривайте, рано ще богові дякувати. Де цінності, які ви вкрали з собору?
Очі в старого вилізли на лоба:
— Не брав… святе слово, не брав! Перед богом, ось перед ликом Миколи-угодника клятву даю!
— Ну, ну, — посміхнувся Кравцов. — Угодник вам, брехунові й злодію, може й повірить, але гестапо — ні! — Кравцов стукнув кулаком по столу. — Гадина. В той час, як усі чесні люди віддають останнє, щоб допомогти Німеччині в її священній боротьбі з більшовиками, він краде коштовності, щоб жерти масло і писати шкідницькі доноси! Збирайся, і миттю! Ми тобі покажемо, що таке гестапо і чим воно займається. Ну, швидко!
Михайловський встав із стільця, його хитнуло, і він завив високим баб'ячим голосом.
— Мовчати! — гримнув Кравцов.
Старий замовк.
— Якщо хочеш жити, скотино погана, коштовності — на стіл. Ну?
Михайловський ступив кілька кроків і повалився на ліжко.
— Тут вони, — пробурмотів він, показуючи на перину під собою.
— Виймай і клади на стіл. Швидко!
Старий сповз із ліжка і тремтячими руками стягнув на підлогу перину. Під нею на дошках лежали шматки іконних риз, великий хрест з ланцюгом і згорток у білій ганчірці.
— Клади на стіл, злодюго паршивий.
Старий поклав церковні речі на стіл.
— Тут не все, — впевнено сказав Кравцов. — Значить, жити тобі набридло? Одягайся.
Дідок пройшов у куток кімнати до череватого самовара, зняв покришку і витяг звідти золотий ланцюг, хрест, кадило, чаші.
— Тепер усе, — видихнув старий. — Стріляйте не стріляйте — все.
— Сідай, негіднику, до столу. Пиши! Якщо тебе щось і врятує, то тільки щиросерде зізнання. Ex ти, пацюк церковний, бога пограбував!
— Нечистий попутав… лихий до гріха підбив… — белькотав дід.
— Пиши: «Я, Михайловський, вчинив крадіжку церковних цінностей у православному соборі». Написав? Так. Далі: «Признаючись у цьому злочині, передаю пограбовані мною цінності гестапо на зміцнення великої Німеччини. Хай живе Адольф Гітлер!» Написав? Підпишись розбірливо. Давай сюди.
Сховавши і цей папірець, Кравцов перелічив цінності і написав розписку: «За дорученням гестапо я, Конопльов, прийняв від громадянина Михайловського вкрадені ним у церкві цінні речі в кількості тридцяти двох предметів».
— Ось тобі, гадино, розписка, ми не злодії, як ти. І завтра вранці прийдеш до гестапо, щоб поставили на цю розписку печатку. Спитаєш там пана Ціммера. Запам'ятав?
— Ціммера, — прошелестів старий.
— Правильно. Не здумай зникнути, під землею знайдемо, злодюго.
Кравцов загорнув у скатертину цінності і пішов…
Коли Кравцов у кімнаті Ціммера розв'язав свій згорток і висипав на стіл усе, що в ньому було, унтерштурмфюрер зблід. Вислухавши розповідь Кравцова, він негайно подзвонив Клейнеру.
— Прошу пробачити мені, пане оберст, але я дуже прошу вас зайти до мене. Дуже важлива і незвичайна справа.
Клейнер прийшов. Він вислухав розповідь Кравцова, не зводячи очей із розсипаних на столі блискучих речей, і вдав, ніби його ніщо не дивує.
— Я дякую нам, Конопльов, за цю дуже корисну для Німеччини операцію, — сказав він і звернувся до Ціммера: — Віднесіть це до мене в кабінет. До побачення, — він кивнув Кравцову і вийшов.
Розділ 17
Савушкін і далі вів комерційні справи з німецьким інженером Хорманом. Він думав, що ця його операція не довгочасна: наша авіація розіб'є новий аеродром, і він одержить нове, цікавіше завдання. Але майже готовий аеродром чомусь не бомбили, а Москва вимагала продовжувати комерційний альянс з інженером. Савушкін не знав, як далеко були націлені плани Москви щодо цієї операції. Але до чого ж огидний тип цей Хорман! Прямо не людина, а ходяча колекція пороків. Усе в ньому є: і пожадливість, і розбещеність, і непереборний нахил до спиртного, і навіть елементарна неохайність. Завжди від нього смердить кислим потом і якимсь гострим ромом, який він дуже любив. Савушкін помітив, що навіть його колеги з ним у побуті не спілкуються. Але слід бути справедливим, Хорман дивовижно змінювався, коли брався за свої інженерні справи. Останніми днями Савушкін уже мав змогу бувати там, де будувався аеродром, і не раз бачив, як інженер керував роботами і з якою пошаною прислухались до його вказівок інші інженери. Але Савушкіну від цього легше не було.
Тим часом комерційний альянс Савушкіна і Хормана поступово міцнів. Карного злочинця Анатолія вдалося вивести з цієї гри дуже просто: Савушкін постачав його тютюном, який той вигідно збував, і в справи з інженером не втручався.
Але не так легко було Савушкіну вести з Хорманом комерційні справи. Ніяких грошей, крім доларів, інженер не визнавав. Він виклав Савушкіну свою нехитру теорію про гроші, а водночас виклав перспективи власного життя. Завчивши трохи російських слів, він сказав: