— Що розуміється під визначенням «майже»?
— Багато чого. Дипломатія, дезінформаційна діяльність нашого абверу, консерватизм англійців, зв'язаність дій Рузвельта, змушеного рахуватися з мільйонами чортів, які населяють їх хвалену демократію, успіхи нашого флоту, особливо підводного, наш натиск тут, у Росії. І, нарешті, ненависть англосаксонських грошових мішків до більшовицької Росії. Все це дуже серйозні аргументи. Але не забувайте, Зомбах, що ті ж самі англосакси вбачають у нас своїх конкурентів. А в них розмова з конкурентами єдина — змести. І вони можуть на це піти.
— Я говорив з генералом фон Тресковим, — сказав Зомбах, стежачи за Канарісом; він знав, що генерал фон Тресков близький до адмірала. — В нього цікава теорія: надто великі наші успіхи тут можуть прискорити дії англосаксів проти нас.
— Тресков — дуже розумний і рішучий генерал, — спроквола сказав Канаріс, — але політик він нікудишній. І на подібні теми ви з ним краще не інтимничайте, не говоріть відверто.
— Я гадав… — Зомбах затнувся, не дуже вправно вдаючи збентеженого. — Та й сам він казав, що вважає вас своїм другом і цим пишається, навіть говорив, що по розуму ви — наці номер один.
Канаріс розсміявся.
— А на якому ж місці в його таблиці стоїть фюрер?
— Вождь поза класифікацією, на те він і вождь, — усміхнувся Зомбах.
І не дуже щирий сміх адмірала, і розуміюча усмішка Зомбаха при обміні фразами мали куди більше значення, ніж слова. Зомбах хоч і менше, але все ж знав про опозицію деяких генералів до Гітлера, які вважають, що фюрер веде війну на програш; знав він і те, що Канаріс близький до багатьох із цих генералів, зокрема до фон Трескова, тому про нього й заговорив.
— Хоч як приємно мені опинитися хоча б у приватній таблиці за номером один, — сказав Канаріс, — все ж мені здається, що навіть секретні розмови на цю тему вести не слід. Наш обов'язок усе знати і вміти мовчати.
Після цього їхня розмова стосувалася лише справи. Канаріс запитав, як Зомбах ставиться до його пропозицій по організації тотальної розвідки. Зомбах довго мовчав, її потім теж запитав:
— Можна відверто?
— Тільки так!
— Тотальне проникнення в Росію потребує рішучого розширення контингенту, яким нас постачають, а вже зараз я стою перед простим фактом: з десяти росіян, запропонованих мені як агенти, я ледве відбираю двох, та й то їм до кінця не вірю. Де я візьму кадри для тотального проникнення?
— Нас підтримає фюрер. Він хоче держати росіян у безперервному нервовому напруженні. Можливо, що зараз він підпише наказ по армії про контингент.
— Це багато б вирішило… — неуважно промовив Зомбах і вів далі: — Я не зовсім зрозумів і вашої пропозиції про повніше контактне завантаження нами СД. Вони ж тільки його й добиваються, щоб влізти в наші справи.
— Так, це, звичайно, найскладніше, — сказав Канаріс і зітхнув. — Але й це диктується обстановкою, що склалася на фронті. До Росії все було простіше: фюрер висував ідеї, ми робили розвідку нового напрямку і підготовляли операцію, що називається, зсередини. В результаті успіх — і ми на коні. А СД в цей час було зайняте головним чином розчисткою самої Німеччини. Для фюрера ми були опорою номер один. А тепер виникла зовсім інша картина. СД доручено освоїти завойовану територію і виконати завдання знекровлення російської нації. Робота ця нелегка і, відверто кажучи, брудна, а результат її зовсім не ефективний. Перед початком російської кампанії Гіммлер і Гейдріх запевнили фюрера, що, йдучи слідом за армією, війська СД будуть вірним її щитом і що клопоту з тилом у німецької армії не буде. Не вам мені говорити, що щит виявився дерев'яним, а тил дуже неспокійним. Ми тут, в тилу, зазнаємо великих втрат. Зазнає втрат і СД. Слово «партизани» при фюрері уникають вимовляти, таку лють у нього викликає будь-яке нагадування про них. Зрештою, керівники СД в одному мають рацію — вони можуть претендувати на нашу допомогу, зокрема на нашу розвідку. Я вам можу сказати, що Лахузен до наради зустрічався з командуванням СД цього фронту. Він просто вражений, які неоінформовані ці люди і як сліпо покладаються вони на ефективність тотального терору. Так от, дорогий Зомбах, коли я говорив про краще контактне завантаження нами СД, я мав на увазі саме це — скидання їм усього добутого нами матеріалу, в якому немає інформаційного зерна для головної ставки. Скажімо, ви відкрили нову зграю партизанів. Замість того, щоб гаяти час і сили на агентурну розвідку цієї зграї, передайте її негайно в СД.
— Тоді ми самі можемо залишитися без інформації.
— Якої інформації, Зомбах? При сучасному становищі на фронті яке значення матиме здобута вами інформація про те, що в зграї п'ятдесят головорізів, двадцять автоматів і сто мін? Ці відомості тепер можуть становити інтерес лише для СД, щоб вони могли розрахувати свої сили при ліквідації цієї зграї. Скажу більше — зараз навіть відомості, добуті по той бік фронту, вже не мають колишньої цінності. Ми зараз відходимо, а такі відомості цінні головним чином при наступі.
— Але командування обіцяє новий наступ?
— Коли це для нашого фронту стане реальністю, я дам вам знати. А зараз, повірте мені, ваші донесення про те, що десь під Тулою на російський аеродром перекинуто дюжину літаків, у головному штабі просто не дочитують до кінця. Їx цікавлять нові види зброї. Фюрера цікавлять загальні дані про внутрішнє становище Росії і її далекосяжні стратегічні плани. Ось де ваше головне завдання. Плюс тотальне проникнення, головним чином по профілю другого відділу. Хай хоч одна ваша людина із ста прорветься в російський тил і застрелить там хоча б одного роззяву майора або підпалить будинок. Такі повідомлення завжди радують фюрера. Ви неодмінно включайте їх до зведення номер один. Що ж до контррозвідки всередині нашої армії, то, слово честі, люди Гіммлера роблять це з більшою вправністю, ніж ми. Недаром їх так не любить фронт. У цьому розумінні наш третій відділ повинен цілком точно розмежувати свою роботу: все, що зв'язано із знешкодженням агентури противника, яка проникла в нашу армію, — це наше, а що стосується ворожих інтересам рейху настроїв серед наших військових — це СД. Матеріали про це надсилайте особисто мені, а я їх передам за потрібною адресою.
— Це не загальмує вжиття заходів? — спитав Зомбах.
Канаріс відповідати не поспішав.
— Дуже тонка й складна це справа, дорогий Зомбах, — сказав він нарешті і, поглянувши на Зомбаха, усміхнувся: — Наприклад, фон Тресков бовкнув вам про те, що я — наці номер один. Коли б від вас цю інформацію одержав Гіммлер, він був би щасливий доповісти її фюреру, і Трескову кінець. Але ж ми з вами знаємо, що він чудовий і до кінця відданий великій Німеччині воєначальник. Хіба ж ні?
— Звичайно, — погодився Зомбах, не пропустивши, однак, повз вуха, що адмірал сказав «відданий великій Німеччині», а не фюреру.
— Бачите, яким тут треба бути обережним. Як кажуть росіяни, одна голова добре, а дві — ще краще. Ось чому я раджу вам, коли до ваших рук потрапить матеріал, що стосується якогось визначного офіцера в армії, надсилайте його мені особисто. В таких випадках усе треба зважувати дуже обережно.
— А про дрібніших офіцерів? — запитав Зомбах.
Канаріс розсміявся.
— Ви завжди, Зомбах, були педантом. Хоч шахісти кажуть, що пішак — важлива фігура, я думаю інакше. Пішак є пішак, хіба ні?
— Розумію, розумію, — тихо промовив Зомбах.
— А тепер спати. Як кажуть ті ж самі росіяни: ранок мудріший від вечора.
Зомбах уже давно спав, а Канаріс ще довго лежав з розплющеними очима.
Частина друга
«ЗІЛЛЕ» ГРАЄ…
Розділ 22
Удень їх поклали спати. Кожен з них удавав один перед одним, що спить. Але який, у біса, міг бути сон, коли вони знали: тільки-но стемніє, їх посадять в літак, перевезуть через лінію фронту і десь між Тулою і Москвою скинуть на невидиму вночі землю. А що буде потім, вони не знали — цього не знав ніхто. Кость Леонов — той взагалі над цим «потім» не сушив голови, його серце стискалося від думки, що не розкриється парашут, як трапилося це під час тренування з Кузакіним. Той падав, наче лантух з картоплею, і так волав, що чути було за кілька кілометрів. Леонов здригнувся, ніби знову почув і цей крик, і звук, що обірвав його — тупий дерев'яний стук, з яким вдарилося об землю тіло Кузакіна. Коли годину тому старший лейтенант Фогель, востаннє інструктуючи їх, спитав: «Як почуваєте себе? Впевнено, чи страх бере гору?» — Леонов промовчав. А Сергій Зілов сказав: