— Це і добре і погано, — зауважив Фогель. — Принаймні виключена небезпека, що їх впізнають.
— Все, що стосується Москви, втокмачили їм у голову міцно?
— До цього і зводилася вся підготовка. В усякому разі, по плану Москви вони ходили з зав'язаними очима.
— Ну, гаразд, ідіть проведіть їх у політ…
Літак ішов на великій висоті. Зілов і Леонов дихали широко розкритими ротами. В літньому солдатському обмундируванні Радянської Армії їм було страшенно холодно. В ілюмінатори нічого не видно. І вгорі і внизу суцільна пітьма,
Та ось дихати стало легше. Невдовзі з кабіни льотчиків вийшов інструктор з парашутних стрибків, якого всі курсанти школи поза очі називали Катом. Він і справді був схожий на ката — пикатий паруб'яга величезного зросту, з довгими вузлуватими руками, на яких волосся росло навіть на пальцях. Дивлячись на нього, Леонов згадав, як Кат, підійшовши до трупа Кузакіна, поворушив його ногою і сказав: «На одного боягуза менше!» І плюнув на труп.
— Фронт уже позаду! — прокричав Кат, і на обличчі його ворухнулося щось схоже на посмішку, його очиці майже заховались у щоках. — Приготуйтесь!
Зілов підвівся і став уважно перевіряти парашутне спорядження. Леонов ще сидів, відчуваючи огидну слабість у ногах і лоскітний дрож у животі.
— Перевіряй! — крикнув йому Зілов.
Леонов підвівся і, тримаючись однією рукою за крісло, почав безладно смикати лямки парашута. Зілов підійшов до нього і сам перевірив підгонку лямок.
— Що, вже наклав у штани? — сердито запитав Зілов.
Кат у цей час підтягував до дверей літака контейнер із спорядженням. Замиготіла лампочка над дверима до пілотської кабіни. Кат неквапливо і без особливих зусиль зняв із завісів двері, у літак увірвалося ревіння моторів і пронизливий холод.
Зілов став біля дверей, за спиною в нього — Леонов. Над дверима в кабіну льотчиків засвітилася зелена лампочка. Кат махнув рукою. Зілов обперся правою ногою на ребристий поріг, нахилився вперед, різко відштовхнувся і зник у чорній безодні. Леонов хотів зробити все так само, але в нього не вийшло, і він застряв у дверях. Сильний удар в спину вибив його, наче пробку…
Вони приземлились точно за розрахунком, метрів за двісті один від одного. Навколо був густий чагарник, під ногами чавкала мокра земля. Вони закопали парашути і почали шукати контейнер із спорядженням. Зо дві години марно бродили по кущах. Зілов, як тільки міг, лаяв Ката. Леонов ходив за ним як тінь і мовчав. Відчувалося наближення світанку. Стомлені, мокрі, вони зупинились на краю чагарника. Їх оточувала глуха тиша, тільки десь далеко-далеко чулися летючі гудки паровозів.
— Просто не знаю, що робити! — сказав Зілов.
— Стривай, — узяв його за руку Леонов. — А що, як нам дременути кудись далеко? І сховатися там від усіх.
Зілов мовчки обернувся і з розмаху вдарив його по обличчю.
— Сука!
Леонов втерся рукавом і з цієї хвилини беззаперечно і мовчки робив усе, що наказував йому Зілов.
Вони знайшли контейнер аж на світанку. Виявилося, що в темряві вони двічі проходили повз нього і не помітили.
Старанно закопавши контейнер на примітній галявинці, вони причепурилися і пішли на північ. Там мала бути залізниця і маленька станція..
Далі їм щастило, мов у сні. Вони точно прийшли до тієї станції, що була вказана в плані. І на коліях стояв готовий до відправки на Москву військовий ешелон. Зілов поговорив з комендантом ешелону, і їм дозволили влаштуватися на площадці вагона з кіньми. Їх нагодували солдати, що супроводжували коней. За трапезою вони дістали першу інформацію. Виявляється, вони потрапили до останнього ешелону сто чотирнадцятої дивізії, яку перекидали з-під Тули на Центральний фронт. Леонов і захоплювався, і дивувався, як спритно і впевнено поводився Зілов. Розповідав веселі байки про госпіталь, у якому нібито вони з Леоновим лежали після поранення, і про те, як вони по-молодецькому проведуть у Москві відпустку, що належить їм після лікування. В думці Леонов вирішив: «З ним не пропадеш, треба його слухатись».
Ешелон зупинився на станції Москва-Товарна. Зілов і Леонов сердечно розпрощалися з своїми попутниками і попрямували в місто.
Їм і далі щастило. Вони благополучно проїхали через усю Москву і, дотримуючись плану, на Казанському вокзалі сіли в електричку. Ще засвітла вони зійшли на станції Сорок другий кілометр і невдовзі вже розмовляли з господарем скромної дачі. Це був літній чоловік в окулярах з дуже товстими скельцями, через які неможливо було розгледіти його очі.
— Нам грошей не позичати, заплатимо, скільки скажете, — уже вдруге казав Зілов. — І побудемо у вас не більше місяця. Проведемо належний після госпіталю відпочинок і — назад на фронт.
Господар явно хотів здати кімнату, але його, очевидно, бентежило, що він візьме гроші з солдатів. Здавати ж кімнату безплатно йому не хотілось.
— Може, ви гадаєте, що ми якісь бандити з великої дороги? — улесливо посміхаючись, спитав Зілов. — Так ось наші документи, будь ласка, подивіться.
— При чому тут бандити? — мляво промовив господар і в документи не глянув.
— А щодо плати, — знову сказав Зілов, — ми при грошах. Як кажуть, солдат спить, а харчі йому йдуть, зібрали трохи.
— На місяць, кажете? — спитав господар.
— Щонайбільше на місяць, — підтвердив Зілов.
— Триста карбованців маєте?
Зілов мовчки витяг з кишені сотенні купюри і, відрахувавши три, поклав їх на стіл.
— Прошу!
Господар одвів їм затишну кімнатку з виходом на кухню. З вікна кімнати, крізь голий сад, було видно залізницю. Вона була так близько, що коли проходили поїзди, на кухні брязкотів посуд.
— Поїзди вночі спати не дадуть, — тихо сказав Леонов.
— Ідіот! Кожний поїзд — це інформація для Доктора, — сонним голосом мовив Зілов. — Давай-но краще спати, бо завтра багато роботи…
Розділ 23
Коли Леонов прокинувся, Зілов уже сидів біля вікна і розглядав маленьку карту, що зберігалась у нього в чоботі за підкладкою.
— Ти що, на курорт приїхав? — обернувся він до Леонова, який поворухнувся. — Вставай зараз же! Умийся на кухні.
Зілов уже все продумав… Сьогодні вони нормальним пасажирським поїздом повернуться в район приземлення і візьмуть із контейнера найнеобхідніше: рацію, гроші, запас консервів і сухарів. Сюди вони повернуться завтра. Хазяїнові скажуть, що їдуть до Москви — в гості до фронтових дружків.
— Пощастило нам з цією хатою, — сказав Зілов. — Будь-що треба тут закріпитись. Я вранці допоміг хазяїнові нарубати дров, поговорив з ним. Він майже сліпий, сказав, що за крок обличчя людини не розрізняє. До сорокового року він працював наборщиком у друкарні. А син його, знаєш, хто? Ніколи не вгадаєш. Дипломат. Живе з сім'єю в Америці. Старий стереже тепер і дачу, і московську квартиру. Двічі на тиждень їздить у Москву. Уявляєш, як зручно! Не дача, а золото. Будемо хитрувати, щоб закріпитися. Через місяць скажемо, що йдемо на лікарську комісію, а повернемось — збрешемо, що нам дали додатковий місяць відпочинку. А потім придумаємо ще щось.
Леонов слухав Зілова і знову думав: «Ой, головатий хлопець, з таким не пропадеш!» Учора їм щастило, і тепер уся їхня оправа вже не здавалася йому такою небезпечною.
Вони зійшли з пасажирського поїзда на тій самій станції, де вчора сіли у військовий ешелон. Уже вечоріло, сіявся рідкий і нудний дощик наполовину з снігом. На платформі — ні живої душі. Вони перейшли через полотно і посідали на штабелі старих шпал. Зілов хотів переконатись, що їх ніхто не бачив. На коліях засвітилися сигнальні вогні.
— Ходімо! — Зілов рішуче підвівся і збіг з укосу. Вони зайшли в кущі, озирнулись навкруги і подалися від дороги…
З двома важкими речовими мішками за плечима вони повернулись на станцію близько другої години ночі. Зілов зайшов у приміщення станції і дізнався, що найближчий поїзд буде лише о восьмій годині ранку. Цю довідку дав йому залізничний міліціонер, що дрімав у залі чекання.
— От досада! — сказав йому Зілов. — Нам явка в Москву в своє господарство на восьму нуль-нуль. Влетить нам, будь здоров!