Його виступ сподобався, йому аплодували.
— Пан Конопльов, — сказав Клейнер, — почав зараз іншу велику справу, і, можна сказати, почав успішно. Я хочу побажати йому виконати її так само добре, як попередню…
Церемонія закінчилась. Кінооператори погасили свої лампи-підсвітки. Начальники відділів розійшлись. Поїхав полковник із залізним хрестом на шиї. Клейнер розмовляв з Кравцовим.
— Ви виступили, Конопльов, не тільки добре, а й дуже правильно по суті. Вексель, саме вексель. — Клейнер знову підняв свій повчальний палець, — хочу, щоб ви знали, я весь час пам'ятатиму ваш вислів — вексель.
— Я теж його завжди пам'ятатиму, — посміхнувся Кравцов.
Він пройшов до своєї кімнати, сів біля столу й поринув у глибокі роздуми. Кравцов був справді схвильований. Ще недавно, дізнавшись про нагородження, він думав про це як про свою велику перемогу. Адже коли розвідникові ворог вручає нагороду — це значить, що працює розвідник добре: розумно, хитро, не викликаючи підозри. А зараз він побачив цей орден зовсім в іншому світлі: не буде ж ворог вручати йому орден тільки за те, що йому довіряє? І зовсім не випадково Клейнер зараз же згадав про операцію з коштовностями і так натискав на слово «вексель». Ясно, то цьому задуму з молоддю вони надають величезного значення. Отже, зірвати плани гестапо — його святий обов’язок. Але як зробити це, не втративши довір'я Клейнера?
І ще одну ніч Кравцов і Добринін провели без сну…
Розділ 34
Той вечір, який Рудін і Фогель провели разом, помітно сприяв їхньому зближенню. Фогель дедалі частіше звертався до Рудіна по різні консультації, які були йому потрібні в ході радіопереписки з агентами, і поступово Рудін став його головним консультантом. Уже кілька разів посильний піднімав Рудіна з ліжка, і він ішов допомагати Фогелю у вирішенні питань, що виникали під час нічного радіозв'язку. Досить обережний, Фогель робив це не на власний страх і риск, він усе погодив з Зомбахом і навіть дістав згоду Мюллера.
— Я не заперечую, — сказав Мюллер, — тільки тримайте його на відстані. Йому всього довіряти не можна.
— Ви йому не довіряєте? — здивувався Фогель.
— Я нікому цілком не довіряю, — посміхнувся Мюллер. — Навіть собі.
Проте ні Зомбах, ні Мюллер не пішли на те, щоб звільнити Рудіна від обов'язків, які він виконував разом з Андросовим, — відбирати полонених, і Рудін працював тепер по чотирнадцять, а іноді й по шістнадцять годин на добу. Стомлювався страшенно, і це його тривожило. Він намагався зжитися з цим напруженим режимом, бо знав, що втома завжди ховає в собі небезпеку зробити помилку.
От і цієї ночі Рудіна знову розбудив посильний від Фогеля.
Він подивився на годинник — пів на третю. Не виспавшись, з тупою головою ішов він темними, мертвими вулицями, намагаючись підбадьорити себе надією, що зараз йому пощастить дізнатися про щось важливе.
Зал оперативного зв'язку буй залитий білим світлом люмінесцентних ламп. Рудін мимоволі зажмурився.
— Сюди, Крамер, я тут, — почув він веселий голос Фогеля і побачив його біля одного з апаратів. — Доброго ранку, Крамер. Ну й вигляд у вас! Сідайте сюди, я вас зараз розворушу. Читайте! — Фогель дав Рудіну бланк радіограми. — Це тільки-но повідомив агент, про якого я вам розповідав, — майстер безпредметної інформації. Як і всі агенти, він дістав вказівку шукати об'єкт для диверсії, і ви погляньте, що він придумав.
Рудін прочитав:
«З приводу ваших вказівок «один плюс два» пропоную таке: я живу в будинку, який тільки вузьким провулком відділений від великого приміщення Всесоюзного радіокомітету. З свого вікна бачу там на другому поверсі великий кабінет якогось начальника. Він сидить за столом біля самого вікна. Можу легко його пристрелити. Відповідайте вашу думку. Марат».
— Що ви на це скажете? — спитав Фогель.
Рудін гарячково обдумував відповідь — утоми як не було.
— Він за характером не фантазер, цей ваш Марат? — спитав Рудін.
— Трохи є.
— А якщо в кабінеті сидить просто бухгалтер. Хіба така ціль варта життя агента? Адже після пострілу агента напевно ж знайдуть.
— Я теж так думаю, — погодився Фогель.
— Мені здається, — сказав Рудін, — що можна вчинити диверсію відчутнішу для противника, наприклад, висадити в повітря цей радіобудинок. Раз агент живе рядом, йому неважко це зробити.
— Не та людина, — сказав Фогель.
— Тоді треба йому підказати, як це зробити.
— Згаємо час, а Мюллер на зволікання не погодиться. Ви уявляєте, як Мюллер вхопиться за цю пропозицію! Його ж не переконаєш, і ми втратимо агента. А в нього, виявляється, така чудова позиція — поруч радіобудинок. Та якби він був справжнім розвідником, він би вже мав з десяток добре знайомих чиновників з радіо. А в руках цих чиновників найцінніша інформація. Але — на жаль! — Марату таке не під силу.
— Моя думка — краще висадити в повітря будівлю, — повторив Рудін. — Смерть якогось радіоначальника комуністи можуть просто приховати, а тут у центрі Москви раптом лунає вибух. І де? Радіобудинок. Навіть, коли не пощастить дуже пошкодити будинок, про це заговорить уся Москва. Моральний ефект буде колосальний… — Наполягаючи на своїй пропозиції, Рудін знав, що Старков знатиме про це від нього значно раніше, ніж розкачається до дії сатурнівський Марат. І знайти його буде неважко.
Фогель подумав і сказав:
— Так, так, ви маєте рацію. — Він підсунув до себе зошит і почав писати відповідь агенту.
— Я спробую умовити Мюллера, — сказав Фогель і, не показавши Рудіну своєї відповіді, передав зошит оператору.
Рудін вирішив розсердитися. Справді, навіщо Фогелю була потрібна консультація з цього приводу? Тут же зовсім не потрібне знання радянських умов!
— Все? — холодно спитав Рудін.
— Ні, Крамер, не все, — серйозно і багатозначно сказав Фогель. — Не допустити самовбивства свого Марата я міг би й без вашої консультації. Є оправа, де потрібна ваша порада. — Він вийняв з папки бланк радіограми. — Справа така. Один наш агент осідлав вашого Льва Толстого. Так, так, не дивуйтесь. Він базується під Тулою, в містечку Ясна Поляна, де колись жив Толстой. Ви знаєте?
— Звичайно. Там музей.
— Музей нас не цікавить. Головне завдання агента — залізниця і станція. Але базується агент у селищі при музеї, там він живе й працює. Це місце півтора місяця було в наших руках, потім ми звідти пішли. А приблизно через місяць, тобто на початку цього року, ми через лінію фронту просунули туди агента. Він влаштувався робітником по відновленню музею і, судячи з деяких ознак, осів там дуже міцно. На фронті він втратив око, у нього й кличка тепер Циклоп. Становище інваліда, увільненого від військової служби, і дуже хороші наші документи роблять його невразливим. Але, на жаль, на цьому його плюси кінчаються і починаються мінуси, з яких головний — відсутність необхідної розвідникові кмітливості.— Фогель розсміявся. — Решту мінусів можна і не брати до уваги. Мені доводиться по радіо водити його за руку, як рахітичну дитину. Проте дещо він все-таки робить. Місяць я добивався, щоб він завербував кого-небудь на допомогу собі. Наштовхував його на працівників залізниці. І от, нарешті, він повідомляє, що об'єкт для вербування знайдено. — Фогель глянув на радіограму. — Виконроб ремонтно-відбудовного поїзда. Що це таке? Виконроб?
Це скорочення слів: виконавець робіт.
Тобто, простіше кажучи, робітник?
— Ні. Він над робітниками, він безпосередній керівник роботами.
— О! — здивовано сказав Фогель. — Дивись, кого набачив наш одноокий! Загалом постать варта того, щоб на неї витрачати гроші?
— Цілком.
— Дякую, Крамер. Тенор ви можете йти досипати. Прошу вибачити, але справді ви були мені потрібні.
— Я вимотаний до краю, — сумовито сказав Рудін. — Начальство думає, мабуть, що я двожильний. Ще місяць такої роботи, і я впаду, слово честі.
Фогель співчутливо поглянув на нього і сказав:
— Я поговорю про це із Зомбахом. На добраніч.
— Спасибі.