— Жінка пропала… — повторив чоловік. — У людей усе пропало і то не шукають.
Вони помовчали.
— А німці в селі є? — ніби між іншим поцікавився Савушкін.
— Чистих німців нема, а п'ятолизів їхніх скільки хочеш. Он про вовка помовка. — Чоловік показав на високого вусатого богатиря, який саме вийшов на ґанок сусіднього будинку. — Наш старший поліцай пан Ферапонтов.
— Він, мабуть, знає всіх, хто у вас осів? — спитав Савушкін.
— Цей усе знає,— посміхнувся чоловік.
Савушкін попрямував до поліцая, що стояв на високому ганку. Та ось він повернувся і перевів погляд на Савушкіна, який підходив до нього.
— Здрастуйте! — ще здалека голосно і улесливо промовив Савушкін.
— Ну-ну, а що далі? — буркнув Ферапонтов і поклав руку на кобуру нагана.
Савушкін розповів, що привело його в селище.
— Документ у тебе є? — низьким, басовитим голосом запитав Ферапонтов.
— Аякже, ось! — Савушкін подав йому довідку. Ферапонтов уважно її прочитав, склав і віддав.
— Зайди до хати, — сказав він і, посторонившись, пропустив Савушкіна повз себе.
Вони сіли до столу. Більше нікого в просторій світлій хаті не було. Видно, ввечері тут була випивка: на підлозі і на лавах валялись порожні пляшки, на столі в зім'ятій німецькій газеті — недоїдки. Від Ферапонтова тхнуло кислим перегаром.
— Тек-с… — сказав він, поклавши на стіл вузлуваті руки з чорними нігтями. — То це ти, значить, чешеш від самих Барановичів?
— Атож! Де пішки, де підвезуть. — Савушкін помовчав і додав, зітхаючи: — Діточок жаль.
Ферапонтов пирхнув.
— Жалощі тепер не в моді. А тільки з двома дітьми у нас нікого нема. Це я тобі офіціально кажу, я тут кожну собаку знаю, а собаки знають мене. — Ферапонтов розсміявся, і Савушкін зрозумів, що він п'яний: або з ночі не витверезився, або похмелявся недавно: — А в тебе ряшка гладка, при госпіталі, видно, жити можна, — добродушно базікав Ферапонтов.
— На харч жалуватись гріх. Тому-то я й сім'ю почав шукати. Міг би її легко прогодувати, а це тепер найголовніше.
— А гроші платять?
— Які гроші? Та й на біса вони мені, що на них купиш? — жалісливо сказав Савушкін, а Ферапонтов басовито вів далі:
— А гроші платять?
— Які гроші? Та й на біса вони мені, що на них купиш? — жалісливо сказав Савушкін, а Ферапонтов басо-пито вів далі:
— Як подивишся — прижимистий народ ці фріци, копійки людині зайвої не заплатять. Нам, поліцаям, призначили платню — сміх, та й годі. І прямо пояснили: у вас, мовляв, є багато можливостей для заробітку. Збагнув, куди гнуть? Ну, ми, звичайно, маху не даємо. Я ось будиночок собі відхопив. Тут, брат ти мій, жив сам голова виконкому. Пожив, і досить, дай іншим пожити… — Він знову розсміявся. — Ну, а як у ваших краях, спокійно?
— А який може бути неспокій? Німців набито там, як оселедців у бочці. Самих госпіталів у Барановичах чотири, потім штаби всякі, канцелярії. Щодня музика в саду грає, кіно крутять.
— Ач які,— здивовано протяг Ферапонтов і довірливо нахилився до Савушкіна. — А в нас тут починають кіно крутити партизани, зрозумів?
— У нас не чутно, — в тон йому сказав Савушкін.
— А в нас, брат, і чутно, і видно. — Він ще ближче присунувся до Савушкіна і дихнув на нього таким смердючим перегаром, що аж дихати стало противно. А поліцай, як видно, був у тому стані сп'яніння, коли йому потрібен був слухач для його п'яних теревенів. Ну що ж, кращого слухача, ніж Савушкін, йому не знайти. Ферапонтов поклав свою важку лапу на плече Савушкіну і вів далі: — Еге… Позавчора міст на шосе геть знесли. Недавно ешелони з бензоцистернами перекинули і запалили. Ото кіно було! За десять верст видно. Ну й народ, зразу ніби його підмінили. Учора ввечері в одної удовиці теля забирали, то вона так почала погрожувати, що довелося її прикласти до землі-матінкп. Або ось сусід мій, Малахов, ти до нього, я бачив, підходив. Він же спить і в сні на мене зубами клацає. Ми в нього і мотоцикл забрали, і мебельку витягли. А головне, він тут при славі був, врізав по-стахановськи на дорозі. А тепер нуль без палички. Тому-то і злиться. Ну, нічого, нічого, бо він упокориться, або фріци до нього доберуться.
— В цьому роді в нас робота чистіша, — пошепки, теж довірливо сказав йому Савушкін. — У госпіталі добра своїм не робиш, але й зла їм теж не чиниш.
— Які вони мені свої? — раптом скипів Ферапонтов. — Я через цих своїх двічі на небо крізь грати дивився. Що мені, за це добром їм плаити, чи що? — вигукнув він і одразу прив'яв, запустив руку під ослін і, як фокусник, витяг звідти пляшку горілки. — Не хочеш?
— Як це не хочу… — посміхнувся Савушкін, розглядаючи пляшку. — Диви, «московська»! Відколи почалася війна, не бачив!
— На неї не дивитися треба, — сказав Ферапонтов, наливаючи горілку в замацану руками гранчасту склянку. — Пий, я вже похмелився.
Савушкін випив, закусив огризком сала і подумав, що він уперше в житті видудлив одразу майже повну склянку горілки. По тілу розливалося тепло, в голові зашуміло.
— Нелегко після перерви, — сказав він, винувато посміхаючись, і взяв із столу ще шматок сала і скибку хліба.
— Взагалі з цих місць краще податися туди до вас, від фронту далі,— говорив Ферапонтов. — Значить, у вас там, кажеш, спокійно?
— Зовсім.
— Ось подивлюсь, як далі буде, і, якщо побачу, що фріци порядку навести не зможуть, подамся у ваші краї. Підсобиш з роботою?
— А чом би й не допомогти землякові?
— Де там тебе шукати?
— Шукай госпіталь номер три, і все. А там мене кожен знає. Спитаєш Єгора, і зразу покажуть. Ну, спасибі за хліб-сіль. Піду далі шукати. — Савушкін підвівся.
— Іди, якщо хочеш, але марно битимеш ноги. Хіба ж поймеш, куди твоїх закинуло в цьому коловороті? — Ферапонтов встав і подав Савушкіну свою ручиську. — Та вже як надумав — іди…
— Пройду за Борисів трохи і вернуся, — сказав Савушкін. — До побачення, якщо не жартував про переїзд.
— Тут, брат, не до жартів… — засунувши руку в кудлате волосся, похмуро сказав Ферапонтов. — Фріци хитруни, дорогу вони охороняють, а ми — охороняйсь як хочеш. А нас же, поліцаїв, троє на все селище. От і метикуй, які тут можуть вийти оказії…
Із селища Савушкін повернув знову до залізниці. «Можна було без шуму порішити гада», — подумав він. Але наказ Маркова суворо забороняв такі дії.
Перейшовши через полотно, Савушкін незабаром зійшов з дороги і заглибився в кущі, де на нього чекали бійці супроводу. Вночі вони повернулися на базу…
Марков уважно вислухав розповідь Савушкіна про цю першу розвідку. Все здавалося важливим. І те, що в селі нема німців, і те, що поліцай Ферапонтов уже боїться. 1 те, що поблизу почав діяти якийсь партизанський загін, а явно патріотично настроєний залізничник чомусь сидить у селі. Все це може згодитися…
У Маркова нагромаджувалося все більше невідкладних питань до секретаря підпільного обкому партії товариша Олексія, але зустріч з ним відкладалась і відкладалась. І хоч Марков прекрасно розумів усю складність організації зустрічі, а все ж нервував…
Глибокої ночі Маркова розбудив Будницький:
— Чи, товаришу підполковник! Велике порушення дисципліни і режиму секретності! — тривожно промовив Будницький і показав на старшину Ольховикова, що стояв біля дверей, — юнака богатирського зросту, про якого бійці говорили, що він добрий, як дурне теля, а здоровий, як бик у соку.
— Що там у вас? — Марков встав і пройшов до збитого з дощок стола.
— Старшина Ольховиков, доповідайте, — напруженим голосом наказав Будницький, а сам відійшов убік.
Ольховиков переступив з ноги на ногу, потім ступнув крок уперед і виструнчився, майже впершись головою в стелю землянки. В цей час Марков засвітив лампу і побачив, що все ліве плече старшини в крові.
— Ви поранені? — спитав Марков.
— То не моя кров, — прогудів Ольховиков. — То кров…
— Доповідайте по порядку, як слід! — перебив його Будницький.
Ольховиков глянув у стелю і заговорив м'яким баском: