Будницький звернув у завулок і наддав ходу. Таубе не відставав.
— А звідки у вас золото? — раптом спитав він. Будницький зупинився, в одну мить помітивши, що в провулку, крім двох жінок, які йшли попереду, нікого нема.
— Я ще не заарештований, щоб мене допитувати, — сказав він. — Потрібен вам товар — беріть, не потрібен — до побачення.
Невідомо, що задумав Таубе, але він раптом швидко опустив руку в кишеню пальта. В ту ж мить він дістав сильний і точний удар фінкою в груди і без звуку впав.
Будницький зник у проломі стіни зруйнованого будинку…
Весь цей вечір Кравцов був у гестапо, складав зведення агентурних донесень для Клейнера.
Рівно о десятій нуль-нуль він поніс зведення Клейнеру. Зайшовши до кабінету, зразу збагнув: щось сталося. Обидва заступники Клейнера стривожені стояли перед його столом, слухаючи розмову Клейнера по телефону.
— Так… так… Ще раз назвіть вулицю… — Клейнер записав назву вулиці…— Так… так… Дійте! — Він жбурнув трубку на важіль і подивився на своїх заступників. — Так, це факт. Труп впізнано. — Клейнер побачив Кравцова, який стояв біля дверей. — Що вам треба?
— Ви наказали дати зведення о двадцять другій нуль-нуль.
— Давайте…
Кравцов віддав зведення і повернувся, щоб іти.
— Коли Таубе залишив приміщення? — спитав Клейнер.
— Я бачив його лише перед обідом, — відказав Кравцов. — Послати його до вас?
— Не треба. Йдіть.
Наступного дня вже на всіх трьох поверхах гестапо було відомо про вбивство Таубе. Грюнвейс, який зустрівся Кравцову в коридорі, сказав:
— Кокнули червоні нашого польського героя. Раджу вечорами в місті не вештатись. — Грюнвейс склав із пальців, наведених на Кравцова, пістолет. — Піф-пах!
Офіціального оголошення про смерть Таубе не з'явилося. Тіло літаком відправили в Ригу. Там жили родичі вбитого.
Розділ 45
Нова зустріч Маркова з секретарем підпільного обкому товаришем Олексієм відбувалась уже в місті. Явочна квартира знаходилась у самому центрі міста, з її вікон було видно приміщення гестапо. Уже в цьому була ознака нового часу і нового етапу боротьби. Зустрівши Маркова, товариш Олексій, сміючись, сказав:
— Добре б наступного разу зустрітися на моїй довоєнній квартирі, це лише через два будинки звідси. Та ба, поки що там живе військовий комендант міста. Пора, пора наводити тут порядок.
— Я пригадав зараз нашу першу зустріч під уламками млина, — розсміявся Марков.
Вони сіли до столу, на якому шумів начищений мідний самовар.
— Почнемо з чайку, сказав товариш Олексій, потираючи руки. — Що може бути краще за спокійну розмову під скляночку гарячого чаю, коли за вікном у цей час лютує мороз?
Вони пили чай і розмовляли про найрізноманітніші і не дуже важливі речі. Про те, що зима чогось затримується нині, що голитися з холодною водою, виявляється, не тільки можна, а навіть приємно, що війна навчила наших людей не лише воювати, а й ще чорт знає чого. Ця розмова про різне, а не про головні свої справи приносила обом задоволення, — виявляється, уже можна спокійно посидіти за чайком і побалакати про що завгодно, наче й забули, що навскоси через майдан — гестапо.
— У нас в один партизанський загін, — розповідав товариш Олексій, — потрапив директор наймоднішого в Мінську ательє жіночого одягу. Всі начальницькі дружини в чергу, бувало, до нього записувались, і директор, будь певен, не губився, з допомогою наших дружин добивався, чого хотів. Квартиру — будь ласка, путівку в Кисловодськ — будь ласка. Сам мені недавно розповідав. Жив, каже, як цар, для повного свого задоволення. Сам він чолов'яга, треба сказати, вродливий і, звичайно, одягався за останньою модою. На всіх театральних прем'єрах місця мав у першому ряду. Ну от. А зараз він один із кращих підривників, і я йому якраз недавно орден вручав. Питаю у нього, що найважче було в його партизанському житті. Він цілком серйозно каже: «Найважче — це закручувати онучу у чобіт, який на три номери більший. У мене, — каже, — вся перша зима пішла на те, щоб навчитися…»
— А я от навчився спати на замовлення, — сміючись, сказав Марков. — До війни мучився безсонням, таблетки на ніч ковтав. А тут навчився спати. Є півгодини між сеансами зв'язку — сплю. І будити не треба. Рівно через тридцять хвилин сон сам припиняється.
— Мої не підводять вас? — опитав товариш Олексій.
— Що ви! Розвідники що треба. Спасибі.
— Я вперше так близько зіткнувся з вашою роботою; думав раніше, що спеціальність у вас особлива, а виявилось, що ваша робота — це теж боротьба, смілива, навіть зухвала, розумна, хитра, і, якщо у людини ці якості є, розвідник з неї напевно вийде. А війна показала, що у нас людей з такими якостями скільки завгодно.
— Взагалі — так, — погодився Марков і, усміхнувшись, додав: — А решта вже досвід і деякі спеціальні знання.
— Деякі? — Товариш Олексій, хитро примружившись, дивився на Маркова. — Ну гаразд, залишимо цю тему, а то ви ще пройдетеся з приводу того, що всі можуть вести і партійну роботу також.
— Я саме до цього і приготувався, — розсміявся Марков.
— Хочу інформувати вас про свої справи, — сказав товариш Олексій серйозно. — Я щойно повернувся з Москви. Літав на нараду. Там був і ваш начальник Старков. Потім я з ним окремо розмовляв. Справа в тому, що нинішні весна і літо для нас вирішальні. Буде великий наступ армії, і велика наша робота їй на допомогу. Треба гадати, і ваша також.
Товариш Олексій підсунув до себе карту, яка лежала на другій половині стола, надів окуляри і почав розповідати, показуючи на карті. Чимало з того, що він говорив, Марков уже знав, але все-таки загальної картини майбутніх весняно-літніх подій він собі не уявляв. Тенор він побачив її в усьому складному сплетінні завдань армії, партизанів, підпілля і, звісно ж, розвідки.
— До підходу армії в цей район, — говорив товариш Олексій, — ми, з свого боку, підведемо сюди два партизанські з'єднання, щоб не дати гітлерівцям спокійно зайняти позиції на підготовленому ними «Сірому поясі» або, точніше сказати, на тому, що від цього пояса залишиться після роботи нашої авіації та артилерії.— Товариш Олексій підвів обличчя від карти і подивився на Маркова поверх окулярів. — Адже це ваша робота — розвідка «Сірого пояса».
— І наша, — сказав Марков, натиснувши на «і».
— Я на нараді образився на вас. Хоч би натякнули про це.
— Нам краще, коли про нас говорять менше, — усміхнувся Марков.
— Ну й народ! — розсміявся товариш Олексій. — Я висловив свою образу на вас Старкову, так він відповів ще гостріше. «Я, — каже, — не знав, що там діяли наші люди. І ви, — каже, — не знаєте». Бачив? До речі, як справи у вашого чоловіка, який проник до власовців? Мої люди кажуть, що там сволота на сволоті сидить і сволотою поганяє. Ми перестали шукати там опори і вирішили просто влаштувати цій банді партизанську баню.
— Коли?
— Ось трохи мороз відпустить, ми цю їхню філію у селищі шкіряного заводу закриємо на переоблік. Нам їхня друкарня потрібна. Визволимо місто, а газету ні на чому друкувати.
— Моя людина там працює, але поки що нічого істотного її робота не дала, — сказав Марков.
— Чи не допоможе він нам, коли ми здійснюватимемо операцію?
— Звичайно, допоможе.
Марков вирішив, що, як тільки повернеться до своїх, через Кравцова передасть Добриніну, щоб той кинув забарну метушню з начальником госпіталю і чекав партизанського наскоку. На допомогу йому треба буде підкинути двох хлопців із групи Будницького. Втрьох вони зможуть добре допомогти партизанам. Збережуть, зокрема, друкарню. Після прийнятого рішення у Маркова на душі стало легше.
Обговоривши всі невідкладні і майбутні справи, Марков і товариш Олексій уже хотіли прощатись. Саме тоді в кімнату увійшов худенький хлопчина. Він хотів сказати щось секретареві обкому, але зупинився і виразно поглянув на Маркова.
— Говори, говори, — сказав йому товариш Олексій.
— Я прийняв радіоповідомлення із Веліжа: учора вночі гестапо взяло Кравченка, Набутського і Соловйову.