— Ах ти, хай йому чорт! Ex! — вигукнув товариш Олексій. — Ex… — ще раз повторив він тихо. Потім вирвав з блокнота аркуш і швидко щось написав на ньому.
— Зараз же передай це Шумському і Горєву та поклич мене, коли на зв'язку буде Сокольонок.
Радист вийшов. Товариш Олексій підвівся і почав ходити по кімнаті вздовж стола.
— Я ще в перший місяць підпілля якось подумав, — сказав він, зупинившись коло Маркова, — до всього доведеться звикнути, навіть до втрати своїх людей. Ні! Як би не так! Скільки ми втратили золотих людей, самовідданих комуністів, справжніх героїв! Як подумаєш, душа болить! Ото б закричати… — Довго в кімнаті панувала тиша, в якій чути було лише важкі його кроки. Обличчя в нього за цей час мов постаріло. Він якось винувато подивився на Маркова і тихо сказав: — Не можу я до цього звикнути, не можу. — Він знову довго мовчав, потім сказав з прикрістю: — Сил у мене у Веліжі малувато, а то б я тих людей виручив. Та нічого, може, ще щось у нас вийде. Ви ж не зволікайте, будь ласка, з вашими диверсіями в місті. А тепер давайте попрощаємось, а то вже запівніч…
Марков повернувся до свого підземного сховища. Коля, який зустрів його, як належить комендантові, виструнчився і доповів, що на базі все гаразд. Покосившись у куток, де спала Галя Громова (головою до рації), Коля тихо додав:
— Радист на вахті.
— Ти, я бачу, не тільки комендант, а ще й адвокат. Гаразд, хай спить. Але через десять хвилин розбудити.
— Ну що ви? Побачите, за п'ять хвилин до сеансу вона сама підхопиться, як по будильнику.
Марков сів за стіл. Треба було написати повідомлення Старкову про зустріч з товаришем Олексієм. Було вже близько другої години ночі.
— Прохід перекрито, сигналізацію ввімкнено, — доповів Коля, повернувшись із штольні.
Після другої години ночі прихід на базу дозволявся лише у виняткових випадках. Ішла нормальна робоча ніч…
Галя поклала на стіл Маркова щойно прийняту радіограму з Москви:
«Є підстави вважати, що «Сатурн» почав закидати до нас агентуру за новою системою, коли заслані агенти-одинаки позбавлені засобів зв'язку і мають лише зброю та вибухівку. Вони повинні виконати одне завдання диверсійного або терористичного характеру і повернутися назад. Агенти, про яких ви нас попередили і яких ми взяли, про агентів нового типу нічого не знають. Проте в одному випадку такий агент виявився вихованцем школи «Сатурн». Необхідно, щоб Рудін негайно з'ясував це питання. Чому так затримується операція щодо Щукіна? Привіт. Старков».
Марков не встиг подумати над радіограмою, як пролунав різкий сигнал, даючи знати, що в штольню до перекриття хтось підійшов. Сторонньою ця людина бути не могла. Адже біля входу в штольню вартував пост оборони, і в разі небезпеки він мусив не тільки перегородити шлях, а й повідомити про небезпеку. В штольню попрямував боєць охорони і за кілька хвилин повернувся разом з Кравцовим, з обличчя якого Марков побачив: щось трапилось…
— Пропав Добринін, — повідомив Кравцов, забувши навіть привітатися.
— Як це пропав? — спокійно спитав Марков, показуючи Кравцову на стілець. — Сідайте. Ну, ну?
— Позавчора він мав зустрітися зі мною, але не прийшов, — розповідав Кравцов. — Сьогодні я вирішив сам з'їздити до нього у селище. Дома його не було, а в кімнаті все перекинуто догори дном. На стіні кров. Я пішов у госпіталь — ніхто нічого не знає. Заглянув до начальника госпіталю Курасова. Він побачив мене, — дивлюсь, усміхається. Я ж його, якщо пам'ятаєте, вербував для гестапо, але він тоді навідріз відмовився. Він зразу запитує мене: «Либонь, приїхали шукати вашого агента лейтенанта Сорокіна?» Я йому кажу, що мені справді потрібен лейтенант Сорокін, але що моїм агентом він не був. «Киньте темнити, — заявляє Курасов, — він сам признався, що є вашим агентом, і скажу вам прямо: з такими агентами ви далеко не поїдете, до самісінької стінки можете доперти». Я зажадав, щоб він не говорив загадками. Тоді він каже: «У нас є своє гестапо — генерал Пулька та його відділ при Власові. Треба гадати, — каже, — вони офіціально повідомлять вам усе про вашого агента. Не заздрю вам. А я вам нічого не скажу, не уповноважений…» Так нічого більше я й не дізнався. Повернувся до себе в гестапо і зразу ж доповів Клейнеру про зникнення нашого агента у селищі і розповів про свою розмову з Курасовим. Клейнер поставився до цього абсолютно спокійно, сказав: «У ваших співвітчизників весь час відбуваються всілякі чвари». Я висловив побоювання, що вони можуть приписати моєму агентові бозна-що і я матиму вигляд заплішеного дурня. Але Клейнер попросив мене не хвилюватись. «Я, — каже, — добре знаю вас». Ця моя розмова з ним відбувалася сьогодні пізно ввечері. Я хотів негайно розповісти про це вам, але досі не міг вибратись…
Розділ 46
Розвідникові повинно везти. Однак везіння від везіння різниться. Іноді це везіння здається просто неправдоподібним — така професія розвідника, якщо дивитись на неї поглядом сторонньої людини, не розуміючи, що везіння тут — лише точна і талановита робота. Але коли розвідникові один раз не пощастило, це майже, як правило, означає кінець його діяльності, а можливо, і кінець його самого. Розвідник, як і сапер, може зробити грубу помилку лише один раз.
Скажімо, поряд з Кравцовим у гестапо з'явився небезпечний Таубе, і виникла необхідність його прибрати. І Кравцову нібито щастить: Бабакін дізнається, що Таубе цікавиться золотом. На цьому будується план знешкодження гестапівця. Сліпе щастя завжди випадкове. Але хіба тут був випадок? Ні. Марков учив Кравцова шукати в Таубе той порок, який зв'язував його з чорним світом гестапо. Однак цей порок відкрив у Таубе не Кравцов, а Бабакін. Це що, також випадок? Ні. Для того і розставлено сіті, щоб у них попадалась риба. Коли ще в Москві розроблявся план дій оперативної групи Маркова, торговельна посада була вибрана для Бабакіна саме з розрахунку на те, що він стане принадною точкою для гітлерівців, які прагнуть наживи. В даному випадку спрацював цей розрахунок. Тільки він. Ні, ні, коли здається, що розвідникові щастить, це означає передусім, що він добре працює і елемент випадку в його долі може бути не більше як випадком, іноді щасливим, а іноді й трагічним.
Але що ж трапилося з Добриніним?..
Після розмови з Марковим він не відповідав на загравання Курасова і терпеливо чекав. Ніяких порухів назустріч. Курасов і той його «чоловік при Власові» самі повинні поставити себе в становище, коли шляху назад у них не лишиться. І тільки коли вони настільки розкриються перед Добриніним, що будуть цілком у його руках, тільки тоді він і сам щось зробить. Одночасно він шукав собі нову ціль і вів розвідку.
У неділю вранці його розбудив Курасов.
— Як не соромно вилежуватися в таку погоду, — сказав він, показуючи на вікно, за яким сяяв білий сонячний зимовий день. — Походимо на лижах.
Добринін відмовився. Йому просто не хотілось вилазити із теплої постелі. Але Курасов так наполягав, так умовляв, що Добринін не міг не відчути, що йдеться не просто про лижну прогулянку. І він не помилився. Як тільки вони відійшли од селища, Курасов пішов поряд з Добриніним і сказав усміхаючись:
— Розмова серед цієї краси найбезпечніша. Навколо жодного зайвого вуха.
Добринін мовчав.
— Треба, Сорокін, щось вирішувати, — сказав Курасов. — Або — або.
— Підо мною не горить, — відказав Добринін. — Тому, якщо можна вирішувати або — або, найкраще не вирішувати.
— Про те й мова, — підхопив Курасов. — Слухай, сьогодні до мене приїде Заганський.
— Хто це такий?
— Ну, той чоловік при Власові, про якого я тобі весь час товкмачу. Можеш ти зайти до мене годині о восьмій?
— Чого?
Курасов зупинився і перегородив дорогу Добриніну.
— Говоритиму прямо. Ми з Заганським усе вже обдумали і обговорили. Ну, що не кажи, в обох нас вигляд там буде неважний. Адже мало не з початку війни ми сидимо в цьому бруді. А ти, Сорокін, все ж бруду майже не торкнувся. І лише ти, коли ти до кінця будеш чесним, зможеш там засвідчити, що ініціатива переходу була нашою. В цьому наш єдиний козир. Ти ж, сподіваюсь, розумієш, на який риск ми йдемо? Я маю на увазі ставлення до нас уже там…