Всі (тяжко зітхаючи). Горе в світі, горе в світі!
Чалий. Одведіть їх хто у першу хату, нехай дадуть притулок, а завтра я спровадю їх у Лебедин,- нехай там моляться за нас.
Медвідь. Проведи їх, Паньку, до мене.
Панько. Ходім.
1-а і 2-а молодиці. Спасибі, добрі люде, за ласку. (Виходять.)
Ті ж, без Панька і молодиць.
Медвідь. Ну, пане Саво, будь нашим отаманом. Порадь, порятуй, поки ще й нас не повішали та не попалили.
Всі. Заступись!
Чалий. Аби слухали.
Медвідь. Що ти звелиш, все зробимо.
Всі. Все, приказуй!
Чалий. Гаразд. Тілько перше всього ви знать повинні й наші думи, і наші сили, щоб зважить все, на що йдете, та щоб не ремствували потім, коли нам буде неудача, бо ждати всього треба…
Всі. Слухаєм, слухаєм!
Чалий. У Чорнім лісі, в яру глибокім, в гущавині такій, що тілько вуж пролізе, ми кошем оташувались. Позад коша глибокеє провалля, а спереду і з двох боків рови глибокі покопали і, порубавши столітнії дуби, один на одного звалили. Війська маєм ми всього двісті чоловік і одну гармату. Це наші сили, це наш замок, куди в пригоді ми можем заховатись! У цьому місці не то що пан Потоцький, а всі українські пани нехай зберуться, нас не добудуть, аби харчі були.
Грива. Я пристаю до вашого коша! І, поки смерть мене не скосить, косити буду сам!
Медвідь. І я пристану.
Чалий. Тепер, коли ви знаєте, які в нас сили, послухайте і наші думи.
Всі. Слухаєм, слухаєм. (Слухають, витягнувши голови.)
Чалий. Я всю Україну об'їздив і серцем всім переконався, що жити тут немає сили: отак, як вам, отак, як цим немировським бабам, отак усюди всім! Пани з жидами, вірними своїми слугами, укупі знущаються над всім поспільством і знову зневажають віру православну, заводячи скрізь унію свою. Немає инчого рятунку: стару Україну покинуть треба всім і заснувати нову на вільних козацьких степах біля Лугу Великого, за порогами понад Дніпром. Нехай зостануться мостивії пани самі в своїх маєтностях великих і нюхають ті весняні квітки, за котрі панщину робити заставляють! Скажіть же всі, чи згодні ви зі мною?
Всі. Згода, згода!
Медвідь. Веди нас, Саво, куди знаєш.
Всі. Всі підемо.
Грива. З тобою, Саво, і на смерть не страшно.
Гаврило. Як умирать, то й умирать.
1-й чоловік. Таке триклятеє життя, що жалкувать його не варт.
Медвідь. Ми всі наважились уже тікать; та тілько як же воно буде, коли не пустять, коли з путі знов за чуприни всіх нас приведуть назад?
Всі. Еге… як же воно буде?
Чалий. Завтра всі будьте готові покинути село. Улягома, коли в дворі погасять світло, ми запалим оцю хату. Це буде гасло. Рушайте всі тоді з худобою, жінками й дітьми до нашого коша, дорогу вам покажуть; ми ж нападем на двір і разом з тим підпалим всю оселю. Нічна доба, пожежа, пальба з мушкетів і гармати перелякають так усіх панів і слуг їх вірних, що вони, мов вівці, очмаріють і всі розбіжаться врозтіч!..
Вбігає Микита. Ті ж і Микита.
Микита. Ой пани-браття, страшно й розказувать, не то дивитися, що зараз робиться в дворі… Всі. А що там?
Микита. Зігнали все село до двору.
Чалий. Ну?
Микита. Все дворище освічено смоляними бочками. Волохи стали у дві лави, а поміж лав стоїть народ. Позад людей волохи кінні, і, нахиливши гострі списи до людей, на них всі наступають. Народ іде по лаві, а тут волохи з двох боків б'ють всіх по чім попало батогами! Коли дійдуть всі до кінця лави, то знов женуть людей в другий кінець і знову б'ють всіх батогами… Ґвалт стоїть страшенний. Старий Харко лежить вже мертвий!
Медвідь. Прокляті! Прокляті! Батька вбили… (Хватає себе за волосся.)
Всі. О-о-о!
Микита. На ґанку сам сидить Потоцький, і на його очах волохи роблять осудовисько з жінками і дівками!
Всі. Веди нас, Саво!
Медвідь. З дрючками, з косами - ми будем боронити рідних!
Всі. Помремо всі разом!
Медвідь. Запалим зараз все село і двір.
Всі. Запалимо! Саво, веди нас!
Чалий. Не можу я на страту всіх вести вас безоружних! Я сам тремтю увесь від злоби, а мушу здержувать себе!.. Он як озвірюють наші серця! Та краще жить з вовками в лісі, аніж з мостивими панами на слободах!
Ті ж і Гнат.
Гнат (на ньому куртка і штани з телячої шкури, на ногах постоли, сорочка обмочена в дьоготь; при боці шабля, в руках мушкет). Сава тут?
Чалий. Тут! Все знаю, брате, я і стою, як лев, прикований на ланцюзі; безсилля гнітить душу, а злість і помста палять серце!
Гнат. І злість, і помсту ми зараз вдовольним! От слухай. Як тільки запалили смоляні бочки і почали згнущатись над людьми волохи, ми в мить одну усі бочки киреями накрили, і вони погасли. На дворі темно стало так, мов хусткою всім очі зав'язало. Волохи очмаріли і всі стояли нерухомо; а ми тим часом коням їх, що у конов'язі стояли, розпорювали животи. Не вспіли ще до розуму прийти волохи, як крикнули страшенно ми: "Сава Чалий!" Волохи кинулись тоді до коней. Ми плюнули їм в вічі з десяти мушкетів і понеслись на своїх конях в степ!
Чалий. Орле мій, брате мій. (Обніма Гната.)
Гнат. Тепер же от що: тікайте всі до хат своїх.
Всі. Ведіть нас на волохів!
Чалий. Ідіть, привчайтесь слухать!
Виходять.
Медвідь (на виході). Ой горить душа! (Вийшов.)
Грива. Ех, жаль, що тут немає хоч поганенької якої шкапи, вже б я від вас теж не відстав, а коса у мене добра й довга. (Вийшов.)
Сава і Гнат.
Гнат. Коли погоня буде, вони розділяться на три шматки. Своїх поставив я в засаду. Ми кинемось на них з обох боків і ззаду, пальнувши перше із мушкетів; прочистимо ряди шаблями, а потім всі урозтіч!
Чалий. А коні наші де?
Гнат. Тут, біля дуба, у яру.
Вбіга Медвідь.
Медвідь. Летять волохи мов скажені, і шлях освічують верхові смоляними лихтарями.
Гнат. Від такого світла далеко не побачиш! Ходім! Поки вони піднімуться на гору, ми яром будем біля наших!
Чалий. О, коли б я мав тепер сто рук і в кожній зміг тримати десять шабель, щоб заплатить гордині і покарать її пиху, то і тоді б, здається, ще не вдовольнивсь. Ну, брате, або дома не бути, або слави добути!
Завіса.
ДІЯ ДРУГА
Палац. По підняттю завіси на сцені пусто.
Входить Шмигельський, за ним Жезніцький.
Жезніцький. Ха! То пану так здається; я ж запевняю, що новий цей ватажок єсть справжній Сава Чалий.