Валько став над ним, мов кат над душею, i, злобно всмiхаючись, не кажучи й слова, почав приглядатися його роботi. Бiдний хлопець прочув лихо i до решти стратив усяку власть над своєю рукою i над непослушним пером.
- То ти так пишеш? - процiдив звiльна Валько, але тим швидше свиснула в повiтрi його тростина i оперезала змiєю плечi бiдного хлопця.
- Ой-йой-йой!-заверещав вiн, але зараз же й утих, стрiтивши грiзний гадючий погляд учителя.
- Ти не вмiєш лiпше писати? - питав Валько.
- Вмiю, вмiю! - лепотiв хлопець, сам не знаючи, що лепече.
Учитель-економ, може, й справдi вiрив, що хлопець умiє лiпше писати i що тiльки на збитки йому силується писати погано, чи, може, з великої любовi до його тростинки.
- Ну, то вважай же! - I Валько пiшов далi, не переконавшися, якi спасеннi плоди принесла його докладна наука. Впрочiм, йому й байдуже було до тих плодiв, - вiн тепер був тiльки економом, i бiльше нiчим. Очi його вже звернулися в другий бiк i в другiм кутi класу виглядiли iншу жертву. Там сидiв єврейчик, котрий по стариннiй привичцi свого роду писав узадгузь* (* Узадгузь - ззаду наперед, цебто справа налiво.), силуючися виводити Вальковi викрутаси вiд правої до лiвої руки, вiд кiнця стрiчки до початку. Одну стрiчку вiн уже совершив таким способом i саме розпочав другу вiд слiв "сот бог а з к сир". Написана, готова вже стрiчка виглядала яко-тако, але нова, неготова ще, зачата вiд кiнця, вколола Валька в очi.
- А ти як пишеш, Мойше? - закричав вiн, прискакуючи до хлопця.
Валько всiх євреїв у класi кликав "Мойше", - хiба що се були сини багатих мiських "тузiв", перед якими вiн мав великий респект* (* Респект-повага.). Єврейчик ма прiзвище Йонас Туртель-тауб, почувши той викрик i побачивши надскакуючого ворога, знiтився i скулився, як слимак у своїй халабудцi, i перестав писати.
- Ха, ха, ха! - реготався Валько, призираючися писанню.
- Пане професор… - зачав хлопець i зап'явся.
- Ходи сюди!
I, не чекаючи, аж Йойна вийде з лавки, взяв його за вухо i потяг насередину.
На вид бiдного Йонки, скуленого, тремтячого i заслиненого зо страху, весь клас голосно зареготався, хоч усякий i собi тремтiв та кулився. Але така вже сила тиранського притиску, що досить тирановi всмiхнутися, а всi, що стоять пiд його гнiтом, будуть реготатися без огляду на те, що регочуться власне самi над своєю недолею.
- Ходи до таблицi! Ану, пиши! Валько змазав власною рукою часть свойого письма i втиснув хлопчику крейду в руку. Той почав писати своїм звичаєм, узадгузь. Наново зареготався клас, всмiхнувся Валько, але зараз же заворсилося* (* 3аворситися - насупитися.) його лице, вiн обернувся до останньої лавки, де сидiли самi найбiльшi i найдужчi хлопцi, i крикнув:
- Ану, дайте-но йому!
Хлопчик затремтiв цiлим тiлом i залебонiв щось, але швидко прискочили до нього два товаришi-посiпаки i повели на градус. Тихо стало в класi. Замiсть смiху блiдiсть виступила на всiх лицях, - тiльки болючий вереск Йонки лунав посеред мурованих стiн василiанського монастиря.
- Досить iз нього! - сказав Валько, i Йонка, хлипаючи, пiшов на своє мiсце.
Сповнивши се високопедагогiчне дiло, Валько почав знов свiй обхiд по класу i знов посипалися удари його тростинки по плечах та по руках бiдних хлопцiв.
Яке вражiння вробила цiла ота наука на Мирона, сього сказати годi. Вiн раз у раз дрижав, мов у лихоманцi; йому шумiло в ухах i крутилося в очах, мов серед бурi. Йому так i мерещилося, що й його не мине ота буря, що кожний удар страшного вчителя паде на нього. Написанi слова й стрiчки скакали перед його очима, надувалися i переплутувалися, виглядали ще поганiше, нiж були направду. Вiн i сам не знав, коли перестав писати, - сiра паволока стояла перед його очима.
- То ти так пишеш? - гукнув Валько над його головою.
Мирон стрепенувся, вхопив за перо, талапнув ним у чорнило i поволiк по паперу, мов тура за роги.
- Чи ти не знаєш, як держати перо?
- Не знаю! - прошепотiв Мирон.
- Що? - ревнув Валько. - Я тобi не показував уже десять раз, не раз?
Мирон зачудуванi очi встромив у розлючене Валькове лице. Але замiсть вiдповiдi Валько стиснутим кулаком ударив хлопця в лице. Малий Мирон, мов косою пiдтятий, повалився на лавку, а з лавки на пiдлогу. Кров обiлляла його лице.
- Пiдоймiть його! - крикнув Валько. З задньої лавки прискочили два, тi самi, що перед хвилею парили Йонку, i пiдняли зомлiлого Мирона. Його голова не держалася на в'язах i хилилася додолу, мов у мерця.
- Бiжiть по воду! - командував далi Валько i ще раз поглянув на Мирона.
- То що за хлопець? - спитав вiн.
- Мирон, - вiдповiв "ц е н з о р", найстарший вiком i найдужчий силою в класi, котрого отцове настановили наставником над товаришами.
- Що за один? - питав далi Валько.
- Одного хлопа син з Н…
- Хлопський син! Тьфу, якого бiса тим хлопам пхатися сюди! - проворкотiв Валько. У нього вiдлягло вiд серця. Вiн зачав був трохи побоюватися свого вчинку, але хлопський син, - значиться, можна його бити i зобиджати, як хочеш, нiхто за хлопським сином не впiмнеться* (* Впiмнутися - заступитися.).
Валько не помилився в своїй рахубi* (* Рахуба - розрахунок.). Нiхто не впiмнувся за хлопським сином. Нелюдський поступок учителя-економа уйшов йому гладко, так, як i многi його нелюдськi поступки. Тiльки в серцi хлопського сина вiн не пiшов гладко, а стався першим насiнням обурення, погорди i вiчної ворожнечi против усякого неволення та тиранства