Здавалося, що він живе з Дейвом цілу вічність і попереду в них так само ціла вічність.
Дейв іще двадцять років тому поставив свій трейлер на подвір’ї закинутої батькової фарми, відтоді як розлучився з дружиною і лишив у місті житло їй та доньці. Неподалік стояв в аварійному стані старий, іще дідів будинок, почорнілі дерев’яні господарські споруди — клуні, сарайчики, стайні… Все це поросло високою травою, а подекуди і хирлявим прерійським бушем.[25] Біля трейлера стояв недбало кинутий брудний, у деяких місцях поіржавілий Dodge[26] — маленька вантажівка, вірний друг фармара на прерійських дорогах і на зимовому бездоріжжі. А якщо далі пройтися по тій занедбаній фармі, то можна було знайти на узліссі бушу покинуті комбайни, трактори та іншу сільськогосподарську техніку, з якою «міський жевжик» Артем не був знайомий. Пізніше, коли він став трохи подорожувати з Дейвом тими забутими Богом прерійськими околицями, він з’ясував для себе, що такі занехаяні фарми в сучасній Північній Америці не виняток, а швидше правило. Епоха комерційного розквіту малих (160-акрових) фарм тривала тут якихось 50–70 років, тепер вижити на них неможливо. Тому вони або стоять покинуті, або їх поглинули великі агрофірми.
Перший місяць був для Артема безкінечним і депресивним, як сама прерія для того, хто в ній не виріс. Він звик до міського ландшафту, тож перший час почувався абсолютно пригніченим. Однак у нього не було вибору. Перебування у великому місті, де він жив останніми роками, могло б стати для нього просто вбивчим.
Але якщо бути до кінця відвертим, йому просто хотілось упиватися своїм горем, купатись у своїй депресії.
Він намагався відганяти гнітючі думки, однак не міг опиратися їх навалі. В нього пекло навколо серця. Власне, саме тоді й почалися його проблеми зі здоров’ям. Щоб якось зняти душевну напругу, він ішов у буш і там кричав, надриваючи горло під акомпанемент завивання Дейвових собак. Сам Дейв його ні про що не питав.
Ночами Артем не міг спати. Питання «чому?» роз’їдало його зсередини. Він виходив надвір, під бездонне куполоподібне небо, розводив багаття і годинами дивився то на вогонь, то на зорі. Лише під ранок, коли надворі починало сіріти, його починав знемагати сон, він повертався в трейлер, який віддав йому в розпорядження Дейв, перебравшись у стару дідову хату. Під обід Артем пробуджувався, виходив до Дейва, котрий куховарив на подвір’ї фарми. Вони мовчки обідали, а потім сідали на східці трейлера і годинами спостерігали за рухом сонця, чекаючи, яким буде сьогоднішній захід: пурпурово-червоним чи жовтогарячим, пафосним чи скромним.
Часто вони при цьому мовчали, а часом вели неспішну розмову. Артем довго звикав до прерійської говірки з її проковтуванням складів і лінивим обертанням язика. А через кілька тижнів помітив, що говорить так само.
Якось Дейв розповів Артемові свою історію. Він багато років пропрацював у маленькому містечку на бензозаправці, що стояла на великій трасі, по якій курсували величезні троки[27] до Форту Мак-Мюрей. Життя його було спокійним, стабільним, і він був ним цілком задоволений. Однак якось він поїхав до великого міста перевідати доньку, що народила дитину. Після десяти років, протягом яких він не виїжджав зі своєї околиці, опинившись у великому місті, він був шокований тим, як воно змінилося з того часу, коли він там працював водієм автобуса. Власне, після тієї поїздки Дейв відчув себе покидьком суспільства. Саме звідтоді почалося його дивакувате самітництво.
Дейв зробив паузу. Артем терпляче чекав пояснень, однак той, глибоко занурившись у себе, мовчав.
— Що саме тебе шокувало? — нарешті спитав Дейва Артем.
— Те, яким стало місто… — Дейв неначе завагався, казати Артемові правду чи ні. — Яким воно стало… багатокультурним, — вжив він канадський пропагандистський термін. — Усюди обличчя чужинців… Я відчув, що країна, в якій я народився, вже не належить мені або таким, як я… Вона не належить навіть моїй доньці. Емі так само мусить працювати водієм автобуса, бо чужинці виявилися набагато спритніші за неї в навчанні і кар’єрі… Я зрозумів, що я щось пропустив… що я тепер зайвий у своїй країні…
Та подорож сильно вплинула на Дейва. Він повернувся на свою бензоколонку і звільнився з роботи. Побачивши, як чужинці у великому місті роблять великі гроші, він відчув, що це принизливо — працювати за жалюгідний заробіток. Краще вже так, як тепер…
— Так, погодився Артем, тепер Дейвова країна належить молодим азійським хлопцям і дівчатам, які завзято визнали її за свою й амбіційно намагаються зайняти найкращі місця в її соціальній ієрархії. Власне, ще місяць тому ця країна належала і йому, молодому, нахабному східноєвропейцеві.
25
3