Марина й Артем, як і колись у дитинстві, вмостилися на ліжку, і вона почала йому читати вголос перший розділ.
Слухати в цій забутій Богом місцині, з безкінечними депресивними просторами, депресивним трейлером, депресивним хирлявим ліском, депресивним цвинтарем старої сільськогосподарської техніки, з двома напівдикими собаками і одним напівдиким чоловіком, — слухати в цій депресивній реальності про віконтів, мушкетерів, королів, королев видавалося принаймні чудернацьким. Але то була улюблена казка дитинства. Артем розслабився і незчувся, як заснув.
Здається, за багато місяців він уперше виспався.
Збудив його бабусин голос.
«Тьомо, вставай!»
Артем здригнувся і буквально вистрибнув з ліжка. Марини поруч не було.
Він знайшов її й Дейва на звалищі сільськогосподарської техніки.
— Please, please![36] — про щось благала Марина Дейва.
Дейв розгублено мацав старого трактора, ходив навколо нього, кректав, зітхав.
— Добре, що ти прокинувся, Тьомо! — зраділа вона. — Виспався?
— Я б іще поспав, але мене розбудила бабуся.
— Справді? Який збіг!
— Тобі вона також снилася?
— Ага.
— Якою вона була?
— Власне, я її не бачила. Я спала солодким сном, однак зненацька почула її переляканий голос «Де Тьома?» і прокинулася. Серце калатало несамовито, як тоді, в дитинстві, коли ти вві сні звалився з ліжка і закотився, не прокидаючись, під стіл.
— Ну ти тоді й отримала від бабусі! — усміхнувся Артем.
— Ти, пам’ятаєш? Я вклала тебе спати, а сама пішла в свою кімнату і ввімкнула на всю катушку музику, знаєш, отой старенький програвач з платівками на 78 обертів? У нас була колекція латиноамериканської музики. І я собі танцювала в кімнаті, наспівуючи на повен голос «а я ріва, я ріва!», як тут у двері подзвонили. Це була твоя бабуся. Вона спитала: «Тьома спить?» Я кивнула. Коли вона зайшла до спальні, то тебе там не знайшла. Натомість було відчинене вікно. Вона влетіла до вітальні, і вигукуючи точнісінько так, як тепер у моєму сні: «Де Тьома?» Я перелякалася, вбігла і собі у спальню, а тебе і справді ніде нема. Я голосно заревла. Тоді ти прокинувся і виліз із-під столу!..
Вона замовкла і довго дивилася на нього, неначе намагаючись зрозуміти, як із того маленького хлопчика виріс оцей чоловік, пригноблений депресією.
Він так само не відводив від неї погляду.
— Що? — спитала вона, і це означало: «Чому ти так дивишся на мене?»
Артем не наважувався її попросити про одну дивну послугу, яка, йому здавалося, зараз могла б йому допомогти.
— Та кажи вже, — нетерпляче проказала вона.
— Затанцюй мені «Ой, ді-рі-ді!».
Марина стрепенулася від несподіванки.
— Ти що? Я — поважна жінка! — замахала вона руками, відсахуючись.
«Ну, буласка, ну, Манина!» — попросив він її, як колись у дитинстві.
Вона глянула на нього з дуже дивним виразом обличчя, і він у свою чергу спитав:
— Що? — тобто: «Чому ти так дивишся на мене?»
— Нічого, — відказала вона, повільно підняла руки і, обертаючи кистями, заспівала, кружляючи на місці:
Артем радісно заплескав у долоні, як у дитинстві.
Це все спостерігав Дейв. У його очах застигли безмірний подив, нерозуміння і захоплення водночас.
По завершенні дивного «концертного номера» Дейв якось незграбно махнув Марині рукою, а коли вона звела на нього запитальний погляд, мовив:
— Ready![37]
Марина вагаючись подивилася на Артема.
— Що? — перепитав він.
— Є справа! — награно рішуче сказала вона.
— Я вже не малявка, щоб виконувати твої накази! — пожартував Артем.
— Робитимеш, що я тобі скажу, як миленький!
— Ну, що ти там надумала, Марино?
— Сюрприз. Але спочатку прелюдія. Послухай одну історію. До речі, знаєш, яка професія належить до групи найвищого ризику щодо суїцидів унаслідок глибоких депресивних станів?
— Девелопери?
— Вони теж, але в цій групі вони не на першому місці.
— То хто ж?
— Дантисти.
— Ага, чув, чув.
— Це північноамериканська історія. Якось один знаменитий дантист проводив тренінг в університеті. Якийсь студент поцікавився у нього: «Чи були у вас такі глибокі депресивні стани, про які розповідають щодо стоматологів?» Той був заскочений цим запитанням, але відповів чесно: «Так». — «І вам хотілося накласти на себе руки?» — «Було таке». — «І що ви зробили?» — «Я пішов до свого колишнього професора, спитав, що мені робити, а він мені дав пораду: купи собі фарму. Я отетерів: „Що?“ А він повторив: „Купи собі фарму. Приїдь на неї сам, без нікого. Сядь на трактор і заведи його. А коли це зробиш, зателефонуй мені на мобільний“. Я здивувався, але зробив так, як він порадив. Минув деякий час, поки я залагодив усі фінансові та юридичні справи. А коли нарешті опинився сам на сам із трактором, я сів на нього, завів двигун і, як і наказав мені професор, зателефонував йому. „Що ти відчуваєш?“ — спитав той. Я замислився. Переді мною було безмежне поле, прерія. Бездонне небо. Земля. Я один посеред Всесвіту. Піді мною вібрує машина. Я відчув якийсь поштовх. Поштовх — і за мить з мене спали всі кайдани депресії. Вистачило однієї миті…»