Артем заворожено дивився на Марину. Дейв переводив погляд то на неї, то на нього, намагаючись зрозуміти, що діється.
Артем обернувся до John Deer. Це була стара, але надійна машина. Легенда американських прерій, яка колись перетворила дикі простори на квітучий край. John Deer для прерійського фармера — це все одно, що Harley Davidson для байкера, ножиці Камісорі для перукаря…
Артем незграбно, як це може зробити лише міський житель, виліз на сидіння трактора й окинув поглядом поле.
Був звичайний похмурий осінній день. Стара як світ прерія і старе як світ небо. Це був старий світ. Той незайманий світ, що існував до цивілізації. Той світ, що його створив Бог. Не пізніший Бог-суддя, а ранній Бог-творець.
Артема охопило дивне хвилювання. Відчуття було цілком нове, досі не знане. Якби він був жінкою, то, напевно, порівняв би себе з породіллею, яка, народивши дитину, в одну мить позбувається несамовитого болю і страждань, а натомість сповнюється шаленою радістю: із «нічого» з’явилося «щось», і не просто «щось», а живе створіння, людина. Творення світу, мікрокосму.
Біля Артема на приступці John Deere стояв Дейв. За Марининою командою він завів двигун, і Артем відчув перший поштовх машини, що ожила після довгого сну:
це нагадувало пробудження ініційованого після тимчасової смерті. Стара машина, яку було поховано на кладовищі сільськогосподарської техніки, зненацька повернулася з «того світу», а разом із нею повернувся до життя і він, Артем. Легенька вібрація передалася від трактора йому, промасувавши кожну клітинку його тіла, вони від того розпустилися, як квітки з пуп’янків. Артем фізично відчув збудливе тремтіння.
Коли трактор рушив, Артем обернувся і побачив, як під плугом перевертається скиба землі. Це було щось неймовірне, щось міфологічне, щось від сотворення світу, від першої Божої оранки.
Марина бігла, задихаючись, поряд з John Deere і кричала:
— Ну як, Тьомо, як? Що ти відчуваєш, Тьомо? Кажи!
— …Як на світ народився, Манино, — шепотів він тремтячими губами.
На приступці трактора стояв Дейв. Він зняв свою чорну синтетичну шапку з білими оленями і махав нею, як прапором перемоги…
Артем глибоко зітхнув, неначе ще раз скинув з себе напругу, як тоді, на Дейвовій фармї.
Він знову повернувся в реальність, у реальність «потойбічного світу», де опинився, у реальність, із якою йому треба було змиритися.
Власне, він і не дуже опирався. Як не дивно, його не точив жаль через втрату життя. Можливо, той жаль іще прийде до нього, але Артем цього поки що не знав.
Він зліз із підвіконня, кинув прощальний погляд на фіолетові флокси у дворику (до їхніх кучерявих «шапок» поприлипали мокрі руді листки каштана) і рушив на пошуки Дейва.
Як не дивно, на цей раз він досить швидко знайшов «ванну» кімнату комунальної квартири свого дитинства, а точніше, псевдованну псевдокомунальної квартири псевдодитинства. Однак, зазирнувши туди, він зауважив зміни: Дейва на ліжку вже не було. Лише валялася зібгана жужмом рожева ковдра совєцького зразка з двома білими смугами.
Треба було міняти тактику. В потойбічному світі пошуки слід вести принципово інакше. Але як? Не за логікою, це точно. Принаймні не за бізнесовою логікою, якої його навчали в університетах.
Артем вирішив вийти надвір. Надто довго він блукав приміщеннями, хотілося дихнути свіжим повітрям, якщо воно тут може називатися свіжим. Адже тут не існує ні запахів, ні смаків, ні звуків…
Згадуючи типові проекти старих київських будинків, він припустив, що десь тут, по ідеї, має бути чорний хід. Артем роззирнувся. Справді, за поворотом коридору помітив великі масивні двері.
Артем прочинив їх і відчув прохолоду. Відчув швидше не фізично, а ментально. Бо завжди, коли він виходив на «задні» сходи, його обгортав прохолодний морок, здавлював своїми бридкими холодними лапами страх, точніше, не страх, а так собі, страшок.