Скільки разів у дитинстві йому доводилося, затамувавши подих, збігати вниз із сміттєвим
відром, перескакуючи через дві сходинки, а потім так само летіти нагору!
Це завжди була моторошна процедура. Здавалося, що от-от привідчиняться якісь із двері і звідтіля вилізе «чорна рука» або виїде «жовтий гроб на колесиках», знаменитий персонаж міського дитячого фольклору.
Тепер страшно не було. Не було і моторошно. Все найстрашніше вже сталося: він помер. Помер у свої тридцять три роки. В порівнянні з цим фактом і гроб на колесиках, і чорна рука знецінилися.
А шкода. Хотілося ще раз відчути той страх. Хотілося ще раз побути в тій шкурі. В людській шкурі.
Ось і закінчилися сходи, й Артем прочинив важкі двері і вийшов у двір.
…В очі яскраво сяйнуло сонце, і він знову примружився.
— Ну як? — почув він знайомий голос.
— Та так, нічого, — відповів Артем.
Очі його ніяк не могли призвичаїтися до світла. Він, здавалося, осліп.
— Ходімо, — сказав Серафим.
— Я нічого не бачу!
— Не переживай. Тут таке буває.
Артем рушив.
Іти було дуже легко. І було зовсім не страшно впасти, бо практично він наче плив повітрям.
— Куди ми йдемо? — спитав Артем, крізь примружене око спостерігаючи за Серафимом, що неначе був облитий сонячним промінням.
— Просто гуляємо, — спокійно пояснив той. — Обережно, дивися під ноги! — розсміявся він, знаючи, як Артему важко розглядати навколишній світ крізь щілинку ледь розплющеного ока.
— Де ми?
— На «стройці»!
Справді, під ногами були якісь бетонні уламки, з яких стирчав дріт, розкришена цегла. Треба було через усе це переступати. Скільки таких будівельних майданчиків під назвою «стройка» Артем облазив хлопчиськом!
Очі потроху звикли до світла, і він побачив, як Серафим легко перескакує, неначе перелітає, то з купи будівельного сміття на бетономішалку, то з неї на купу побитої цегли. Він явно приколювався, адже можна було цілком обійтися без перестрибувань, а обережно йти, як Артем.
— Що ти робиш? — спитав Артем у нього.
— Та так, граюся…
— Подобається?
— А чому б і ні?
— А що тут прикольного — блукати по стройці?
— Ти нічого не розумієш. Це у тебе стройка, А в інших — інше. Я ж пояснював тобі, що кожен за своє життя спроектував собі «той світ», свій потойбічний світ, друге життя, second life. У кожного він інакший. Саме тому я досі не вмер з нудьги. — Серафим розсміявся з явного оксюморона щодо власної смерті, адже Серафими безсмертні.
Артем не помітив двозначності його останніх слів, не звернув уваги на Серафимів жарт. Він думав про своє:
— Тобто ти — це щось подібне до Головного адміністратора веб-сайту «Second life», який має ключик до всіх віртуальних просторів усіх юзерів?
— Ну, не до всіх, а лише до тих, які в моєму списку…
— І як тобі це? — спитав Артем.
— Не знаю, я не замислювався. Це моє життя.
— Друге життя? — запитав Артем те, що вже давно намірявся запитати.
Йому було цікаво, чи Серафими такі, як він, тобто зроблені з того самого тіста, що й люди? Отже, чи був Серафим колись звичайною людиною, такою, як і Артем, чи Бог створив його як окремішню касту?
Серафим лукаво глянув на нього і у відповідь лише усміхнувся.
Тим часом вони спустилися в котлован, виритий для чергового багатоповерхового будинку. В котловані було вже вкопано стовпчики для фундаменту, однак вони стояли в воді. Як завжди, інженери, не маючи мапи підземних вод Києва, зробили неправильні розрахунки.
Серафим з Артемом пересувалися з одного кінця котловану до іншого, перестрибуючи зі стовпчика на стовпчик, як колись у дитинстві Артем з Мариною.
Саме з таких котлованів, а практично з неохайних грязьових ям, виростали багатоповерхівки, які здавалися людям фантастично красивими. Щось на зразок Летючих Кораблів.
І лише згодом, через десятки років, ці красені ставали холодними потворами із запльованими під’їздами, загидженими сходовими клітками, смердючими сміттєпроводами. Ugly and disgusting.[38]
«Може, і мої девелоперські проекти з часом стануть ugly and disgusting, здаватимуться такими самими потворами, як і „многоетажки“, побудовані в радянські часи», — розмірковував Артем, перескакуючи за Серафимом з одного стовпчика на другий, як колись за Мариною.
І ось вони опинились на протилежному боці котловану. Треба було вибиратися нагору тими грузькими стінками ями. Це було найтяжче. В дитинстві бувало, що вони з Мариною дерлися нагору, ковзаючи ногами по слизькій глинистій землі, чіпляючись за коріння, потім на півшляху зривалися і сповзали разом із шматком грязюки вниз, у те котлованяче озеро. Потім хтось один, найчастіше Артем, вилазив першим нагору і витягував іншого, тобто Марину, за руку. Вони прибігали додому брудні й довго відмивалися, намагаючись замаскувати сліди злочину, однак сховатись у тій комунальній дійсності було неможливо. Обов’язково лишалися знаки: на сходах, на мокрій дірявій ганчірці перед дверима для витирання ніг, у ванні, де вони милися, на одязі, який вони намагалися запрати. І завжди ввечері вони отримували «наганяй» від батьків і бабусь, а коли їх питали, що вони в тому котловані «загубили», то самі собі дивувалися: і що може бути привабливого в тій глибокій брудній ямі?